15.05.2015 23:50
Просмотров: 209

Українські фронтири. Словаччина

Українські фронтири. СловаччинаКажуть, на Закарпатті все вирішують долини річок: ті, хто живуть по берегах Латориці, завжди трохи кпинять з тих, хто живе над Ужем — і навпаки. Але чомусь ані ті, ані інші не хочуть говорити про ще один вагомий етнос Закарпаття — ромів, яких тут чимало.

Усі — цигани

Заіржавілі конструкції заводу в оточенні гірського хребта — ось що перше впадає у вічі на автостанції Перечина, невеликого містечка за 20 кілометрів від кордону. Неподалік проходять стоки ядучо-синіх відходів.

— А що це за вода така смердюча? — запитуємо в бабусі, котра чекає на автобус.

— Тілько не лізьте, хай боронить Бог! То від хімкомбінату — знаю, бо там працювала.

— А чим тут ще займаються? Кордон якось помагає?

— Люди працюют тут тєжко! Нічо кордон не дає. Тілько Бог на небі, та й той не сильно хоче. От у мене тілько пенсія, і сестра з Києва помагає.

— Часто їздите в столицю?

— В яку?

Позаду глухої маленької автостанції — раптовий уламок американського road movie. Зі старенького ПАЗ-672 дядя Міша, колишній шофер, зробив кафе, куди у Львові чи Києві стояли би черги від самого ранку. Але яскраво-червоний автобус зупинився у семитисячному Перечині.

— Я не знаю, шо там в Києві — тіки знаю, яка влада тут, які тут люди. Чого ся сварити на Київ, якщо не відповідаєш за себе і сам мінятися не хочеш?

Кафе «Пінгвін» — так у народі назвали цю модель однодверного «пазіка» — дядя Міша робив півтора роки, і тут помітна кропітка праця над кожною деталлю. З динаміків грає Coldplay: власник каже, що любить спокійну музику. Йому вже за п’ятдесят, він пече тут млинці з арахісовою пастою і робить смачну каву.

Нема тепер довіри між людьми, зітхаючи, каже Міша:

— Раньше люди ходили по сусідах, збиралися разом. Доки ходили в школу всі в однаковій формі, ніхто сі не дивив на тебе, як на бідняка. А тепер то так: хто багатше, хто бідніше, одні одних зневажають. Разні люди є, але довіри вже так не є, як давніше.

Десь так він і пояснює взаємини між українцями та словаками на прикордонні:

– Словаки думають, шо вони багатші, і називають нас циганами, а ми вважаєм, шо цигани – це словаки.

Це вам не Кустуріца

Пан Йосип з дружиною у Малому Березному — це вже самісінько на кордоні — мають приватну садибу для «зелених» туристів. Каже, що на кордоні тут вже не заробляють — відколи Словаччина увійшла до ЄС, контрабанда стала майже неможливою:

— Тут є багато спритних молодих людей, але висікають всіх. Повозить-повозить рік-два-три, і всьо — десь зловили, конфіскували машину, і вже ходить пішком по Україні.

Багато хто звідси виїжджає в пошуках кращого життя, натомість зростає кількість ромів — «дітей родять до року двоє». Лиш про них пан Йосип говорити не хоче — мовляв, це не те, про що варто розповідати на Закарпатті. За нього каже дружина:

— Вони всі родять, поки дітородна функція, і то бізнес у них. Встала, гроші забрала, і потім п’ють-гуляють. В Києві не знають, що Закарпаття страдає з тими циганами.

Сам дуже хазяйновитий — на подвір'ї й у хаті повний лад і охайність, пан Йосип не може приховати відрази до табору:

— Одна модель дуже хотіла циган побачити. І я її завіз в циганський табор, в саму гущу. Якщо фільми Кустуріци ви лиш бачите, то коли ви туда заїдете, і чуствуєте ту грязь і запах… Та модель у обморок, в істерику впала!

Циган — то недобре слово

Убля — перше селище на словацькому боці. Будинки тут багатші, подвір’я доглянутіші, а вулиці — спорожнілі. Північно-східна Словаччина, по-нашому Пряшівщина, — найбідніший регіон країни.

У барі «Ублянка» відкриті вікна, крізь фіранки надвір валить тютюновий дим впереміш з уривками розмов. Сюди приходять за ранковою дозою пива — о 10-й ранку всі три столики вже зайняті старшими чоловіками, вони замовкають і обертаються, коли відчиняються двері. Один із них приїхав на стареньких «Жигулях»: за склом ароматизатор «Playboy» з фірмовим кроликом. Радянський інтер’єр, два гральні автомати, жодного автобуса найближчі 3 години і кава по 40 центів.

На зупинці бабці вже довго чекають на транспорт. Одна з них, Ганна, з ностальгією згадує свої мандрівки Україною.

— Була у Львові, у Київ їздила до кемпу туристичного. В Житомирі була, Рівному. Такі красиві! Не знаю тілько, чи там дуже ся змінило.

— Не дуже, — кажемо ми. — Принаймні, у Житомирі й Рівному.

Баба Ганна та її подруга Марія називають себе русинками. Хоча молодь, кажуть вони, воліє не ідентифікувати себе з нацменшиною, а розкривати для себе двері до Євросоюзу:

— Вони мають візи, вільно їздять Європою. Ми вже звикли, що молодь тікає звідси до Австрії, Чехії, Німеччини. Вони тут не мають роботи.

Коли запитуємо про циган, то кажуть, що слід називати їх ромами, бо циган — то недобре слово.

В Ублі часто натрапляєш на меморіальні дощечки і знаки російською чи українською мовами. Їх не чіпають, хоча радянський період, коли русинів змушували записуватися українцями, місцеві згадують із осудом.

В ублівській школі вже кілька років не викладають українську. Замість неї учні тепер вчать російську, не враховуючи словацької та англійської. Українську як додаткове заняття запровадила тут Марія Камозінова. Вона одна з небагатьох місцевих, хто ще називає себе українкою.

— Підійміть руку, хто тут ходить на мій гурток? — запитує Марія, увійшовши з нами до 3-го класу.

Декілька дітей радо відгукуються, поміж них — двоє ромів.

— Мови треба вчити змалечку, і розумні батьки раді таким ініціативам. Узагалі я за те, щоб навчати людей літературної української, а не русинської. Наш діалект ублянський зовсім інакший.

Греко-католицький отець Мирослав радо приймає нас удома. На стінах — фото Нью-Йорка та мотиватори англійською, на дивані — подушка з зображенням Мерлін Монро.

Дружина отця Мирослава швидко крутиться від кухні до столу і говорить частіше словацькою, аніж він. Чорнява й усміхнена, вона з нотками захвату розповідає про місцевих ромів (їх в селищі на 800 осіб – 150 чоловік):

— Тут такі слушні цигани. Вдома миють чисто. І стараються працювати, і стоять на біржі праці, і діти їхні ходять до школи. Тут інші цигани, аніж деінде, дуже інші — я то знаю. Але тут такі цигани, що не говорять по-циганськи. То вже такі, як словаки. Тільки один з них собі напише, що є циган. Як співаю циганської пісеньки, то вони не розуміють слів!

Далі не поїду

Вже на українському боці — чергова автівка на словацьких номерах. Водій, студент Ужгородського національного університету, розповідає про молодь, якій тут нічим займатися і яка їде звідси геть. Про циганський табір у Великому Березному, як і інші, говорити не дуже хоче, застерігає від розмов у таборі, та й від самого походу туди. Довозить за квартал до мосту перед табором і з тією ж насмішкою прощається:

— Далі я не поїду. От туди, через міст прямо — і наліво. І бережіть фотоапарат.

З мосту над Ужем табір виглядає як великий недобудований людський мурашник, посеред якого височіє греко-католицька церковиця. З-під мосту над головами пролітає кілька каменів — спочатку навіть незрозуміло, звідки вони летять. Внизу — мілина, поросла кущами, і кілька підлітків з вудкою лазять над водою серед викинутих на берег шмат і кросівок. Замурзані хлопчаки грають на дорозі у футбол, помічають наш фотоапарат і починають старанно тикати середній палець в об’єктив. Навздогін доноситься їхнє впевнене «Вам буде пі*да!».

Вулиця Партизанська — єдина асфальтована в цьому районі; далі вгору підіймається лісиста гора, і дорога веде на сусідні села. Кольорові дитячі речі на парканах, переважно навстіж відчинені двері недобудованих (напівзруйнованих?) глиняних хат, діти й жінки дивляться з підозрою. Хлопець-підліток, що йшов за нами слід у слід, раптом застрибує на ходу на зустрічну підводу, і вся компанія на возі з голосним реготом зникає за рогом.

Щоб руки були чисті

З семи тисяч населення Великого Березного близько 2,5 тисяч — роми. Вже понад сто років існує їхнє поселення над Ужем. Вони, як і ублянські, не знають ромської мови і записані переважно як «українці». Давно осілі, не мають свого барона; працюють у комунальній сфері — підмітають вулиці, ходять на заробітки в інші області копати хрін і шукати металобрухт, але здебільшого живуть за рахунок соцвиплат на дітей, яких народжують по 8-10 на родину.

«Скоро буде більше циганів, як нас», — в адміністрації Великого Березного жаліються, що ніяких свят у місті намагаються не проводити:

– Вони як заполонять усьо, там нормальна біла людина не відпочине, ні кави не вип’є, ні сяде собі… За то вас і цікавлять цигани — ви їх не знаєте просто. Хто вони такі, що це за народ — дуже важко пояснити.

Мають з ромами свої клопоти: нестримний самобуд, антисанітарія. Коні, випущені пастися, приходять в центр, а потім дільничний за фотографіями затриманих коней мусить шукати, з кого стягнути штраф…

Місцева бібліотека — один з небагатьох осередків соціалізації ромів. Тут проводили комп’ютерні курси для ромської молоді, постійно роблять акції з малечею — розповідають про обряди і традиції ромського народу (інформацію самі знаходять в мережі), читають їм вголос, виховують:

— Ми з ними скільки роботи провели, щоби вони нормально поводилися, — розповідає Олена Костенко, директорка бібліотеки. — Тепер ідуть вулицьов, поздороваються гарно; а то виходили — ногами двері відкривали. Ми їх не цураємося, ми ся стараємо по мірі можливості. Хоча мої дівчата-працівники, знаєте, не хотіли. Від них і запах такий був спочатку... Я кажу — вони такі, як і ви. Треба з нима общатися. Діти не хотіли позад них сідати, не хотіли на комп’ютері після них працювати».

Цього року у перший клас у Великому Березному піде 150 ромських дітей — і березняни цьому зовсім не раді. Сільрада натомість пропонує на місці ветлікарні на території табору до вересня облаштувати окрему ромську школу. Роми вже мають окремий фельдшерсько-акушерський пункт і окрему церкву, будуть мати і окрему освіту.

Канонізований бандит

— Церква кілька разів давала зауваження, що я, мол, дуже багато часу уділяю циганам. А я їм відповідаю рядками з Євангелія, що, мол, останні стануть першими. Коли буду проситися до святого Петра, а він матиме деякі претензії до мене, то цигани мене порятують, — каже нам отець Василь, який побудував посеред ромського табору греко-католицьку церкву.

Зводили невелику церковицю три роки за допомоги італійських волонтерів. Роми долучалися до роботи лише за гроші. Мав отець Василь із ними й інші проблеми:

— Як тіко почав будувати церкву, то всі матеріали крали звідси. Привожу машину дощок — на наступний ранок вже нема. Наперед мусив огорожу робити.

Отець Василь привозить у нас у табір на машині, зупиняємось посеред багнистої дороги. Церковицю він неофіційно назвав на честь Сеферіна Мальйо — єдиного канонізованого рома в католицькій традиції, іспанського бандита, який під час громадянської війни переховував у себе священників. Про його існування тут теж досі не знали.

Із хат вибігають цілі родини: старші кличуть сусідів, мовляв, виходьте, по телевізору потім покажуть. Діти бавляться зграйками у садках ближче до річки, на недобудованих фундаментах, і все навколо дзвенить голосами. Табір — це дитячий світ: їх тут незрівнянно більше, ніж дорослих. Білих вони називають «ґаджо».

— Один малий циганчук постійно мені допомагав, крутився поряд. І я кажу йому: «Ти — ґаджо»! І він начав плакати: «Ні, я циган! Шо ви мене так називаєте?!», — сміючись, розповідає отець Василь.

Тридцятитрирічний Коля не вміє читати, зате має автомобільні права і власну «копєйку». Домовляється із отцем про хрестини.

— Скільки у вас дітей? – питаємо в нього.

— Не в мене, а в жінки.

— Ну то скільки?

— Семеро.

— Колю, а ви музику циганську слухаєте?

— Слухаємо, але нічого не розуміємо.

— Шансон москальський вони слухають, аж до церкви чути, — перебиває отець Василь.

Але видно, що він готовий пробачити ромам значно більше, ніж погану музику. І вони за це його дуже цінують. Просять, наприклад, побудувати їм ще баню — чимало хат тут із супутниковими антенами, але у жодній немає каналізації. Увесь табір помережаний канавками —– ними стікає вода і нечистоти у ріку. Отець тим справді печалиться — думає, чи то можливо втілити і де шукати на то грошей. Хоча назагал життя в ромів стало краще, переконує:

— Раніше діти тут голодні були. Щодня приносив їм по 3-4 хлібини — то діти голодними бригадами до мене ходили. А зараз ні, ситі ходять. І то такі не жадні. Один циганчук малий їв тут морозиво, я питаю: «Смачне?», а він простягує мені, мол, самі спробуйте.

У нас просто назва цигани

Іван показує свою хату і скромно применшує статки: мовляв, на скільки вистачило — стільки й побудував. Він молодий, але одружився «по-нашому»: в 21, а не «по-їхньому» в 15. У хаті — троє маленьких дітей, жінка і жінчина мати. Іван любить поговорити:

— У нас просто назва цигани. А у паспорті не пише «цигани». Ми — українці. Ми йдеме на Украйну на зароботки. А в Росію вже не йдут — война по нашей Україне. Єслі беруть у войско — ми йдеме. Одного з наших взяли. Його теперка люди всі уважают. А так не берут нас, бо ми всі неграмотні. Якби мене взяли, я би за свою країну мог би й погинути… Правильно я сказав?..

Клара — одна з тих, хто ходить до церкви щотижня і збирає з табору гроші на утримання. Їй 65, у неї 25 онуків і 18 правнуків. У серпні у них з чоловіком — золоте весілля. Отець Василь ладен повінчати їх хоч би й тут, біля фігурки Матінки Божої на галявині — якщо чоловік Клари не схоче йти до церкви.

Тепер тут ромську можна почути тільки від чиєїсь родини з-за Ужгорода — зустрічаємо одну молодицю, що каже на себе «волошка» — себто, з Волохії. Коли ховали недавно одного місцевого «звідти», то самі роми дивувалися традиційному обряду з музиками і сурмами. Клара запевняє, що дітей тут називають українськими іменами, отець Василь заперечує:

– Та де! Яке кіно іде — таке ім’я й дають!

— У мене нє, — продовжує Клара, — У мене є Артьом, Назар, Вася, Каріна…

— Я хрестив два тижні тому — Махмед! А чьо Махмед — бо файний артист такий є.

Те, що виглядало «сліпою плямою» і лякало у розмовах з місцевими, при ближчому погляді виявилося строкатим клаптиковим килимом — де-не-де з висмикнутими нитками і латками, зі слідами попередніх власників, з дивною пам’яттю про минуле, і з непевним, невизначеним теперішнім. Табір тягнеться далі під гору вздовж Ужа, росте з року в рік — роми розкопують берег, і вбудовують у нього нові й нові хати.

— Є різні люди – так само, як і в нас. Є наші деякі гірші, як цигани, — каже отець Василь наостанок. — Але бути в Березному, цікавитися циганами і їх не бачити — це так, як бути в Римі й Папу не бачити.

Автори: Євгенія Нестерович, Євген Гриценко. Фото: Єлизавета Кузнецова.

Цей текст написано в межах Школи міжнародної журналістики «Українські фронтири», організатором якої була Школа журналістики Українського католицького університету за підтримки проекту Mymedia.org.ua. При поддержке Mymedia.org.ua.

Читайте также:

Украинские фронтиры. Приднестровье-Молдова;

Українські фронтири. Румунія;

Українські фронтири. Польща;

Украинские фронтиры. Россия;

Українські фронтири. Угорщина.

МедиаПорт: Новости Харькова и Украины

Декабрь
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
      1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31  
 
Архив новостей

Юридическое обеспечение портала

Адвокат
СМОРОДИНСКИЙ
Виктор Семенович