14.05.2015 10:28
Просмотров: 314

Українські фронтири. Угорщина

Українські фронтири. Угорщина«Тут майже в усіх є угорський паспорт, але в мене нема». Таке ви почуєте у Вилоку на Виноградівщині від кожного. Мешканці прикордонного села живуть переважно з контрабанди й майже не п’ють, бо алкоголь вигідніше продавати за Тисою, на території Євросоюзу. Самі вони до Євросоюзу, втім, не хочуть.

— Угорські села з радянськими назвами вулиць — це Закарпаття в усій красі, — сміється водій червоних «Жигулів», що підстрибують на латаній дорозі.

З вулиці Гагаріна ми повертаємо на Ференца Ракоці, яка за Союзу носила ім’я Леніна. До кордону з Угорщиною — кілька кілометрів. Ранок понеділка, накрапає дощ.

— Котра година?

— За київським часом чи місцевим?

— За тутешнім.

— 8:57.

Селище Вилок, або Tiszaujlak угорською, розташоване у східноєвропейському часовому поясі. Тому тут живуть на годину раніше, ніж за Києвом. Тут також чимало автівок із номерами Євросоюзу: угорські, словацькі та чеські. Та перше, що впадає в око на дорогах Вилока —велосипеди з причіпними дитячими сидіннями. Замість малолітніх пасажирів і них катаються смугасті нейлонові торби. Велопотік рухається до міжнародного пропускного пункту «Вилок-Тисабеч».

Пропускний пункт починається відразу за мостом через річку Тису. За парканом, на нейтральній смузі, яку тут називають «зєльонкою», пасеться з десяток овець.

Місцеві жаліються на митників: стали суворішими. Років десять-п’ятнадцять тому сигарети в Угорщину носили просто через перехід у великих сумках, а тепер доводиться ховатися в лісі чи перевозити через річку човнами. Багатьох ловлять.

— Купа місцевих має такий бізнес: за п’ятдесят гривень сідають у машину і просто перетинають кордон, бо на одну людину в автомобілі можна везти сімдесят кілограмів товару, — розповідає мешканець сусіднього села Ярослав Мар’ян.

На повороті до української митниці смердить свинями. Рохкання лунає з найближчого подвір’я. Обабіч пункту пропуску стоять притулені до паркана велосипеди. Працюють дві смуги пропуску: загальна та для автомобілів громадян Євросоюзу. Вантажівки й туристичні автобуси тут проїхати не можуть. В окрему чергу збираються охочі перетнути кордон пішки, переважно жінки різного віку та старші чоловіки.

Угорський митник просить розстібнути наплічник, але всередину не зазирає: вірить на слово.

«Ціґі кель?»

Українці, що продають сигарети в Угорщині, зустрічаються біля крамниці за сто метрів від пропускного пункту.

Коли ми сідаємо відпочити на бордюр, до нас підходить чоловік у сандалях та шкарпетках — Ваня.

Блиснувши двома зубами — верхнім і нижнім, Ваня запитує щось угорською. Ми розуміємо лише слово «ціґі» — сигарети. Повторює російською: «куплю по четыреста». Дістаємо пачку «Marlboro» й міняємо на чотириста форинтів — тридцять дві гривні.

— Продаю тут сигареты каждый день, — Ваня присідає біля нас, відриваючи п’ятки від асфальту.

— И эти перепродадите?

— Нет, сейчас купил для себя. Переходить границу можно сколько угодно раз, только уже без сигарет. А я два-три раза перехожу с сигаретами, если таможенник меня не помнит.

Ваня, чи Janik угорською, народився в Україні й тепер оформлює «мадярське гражданство».

— Хочу в Мадярщине дом купить. А у нас что в Украине? Одна война и бедность, работы нет. Три месяца подожду и буду венгр. Раньше я в Москве работал. А теперь, пока эта заваруха, туда страшно ехать: в России украинцев ненавидят, — і, сплюнувши, Ваня пішов геть.

Біля крамниці стоять уже знайомі бабусі з Вилока. Поруч із ними смагляві жінки у яскравому вбранні. Всі дивляться на нас із підозрою. Ми годину повторюємо «ціґі кель?» — «сигарети треба?», — але «Прилуки» ніхто не хоче брати: угорці таких не курять. Пропонуємо пачку жінці у фіолетовій кофті. Ваня, що ходить навколо крамниці, підказав, що вона перепродає.

Із нашої ціни — триста форинтів — жінки сміються: «Більш ніж за двісті ніхто не купить». Бізнес-вумен простягає монету у двісті форинтів. Справа зроблена: ми заробили шістнадцять гривень.

Уздовж дороги до поближнього угорського села Тисабеч — ріпакове поле. Місцеві називають ріпак «репце». Дорога незвично рівна. На в’їзді в Тисабеч — парк і римо-католицька церква. Тут мешкає півтори тисячі людей. Чисті вулиці, схожі між собою будинки, на дитсадку, школі й банку — прапори Угорщини та символіка Євросоюзу.

Сільський голова Тисабеча Ґустав Левринц приходить на роботу пішки. Разом із своїм колегою Ґабором Батарі запрошує в кабінет. На стіні висить герб села, в кутку пошарпаний диван.

— Нам було би добре мати вільніші кордони. Україні треба додати смуги пропуску й відремонтувати міст, щоб їздили фури. Не сигарети й горілку возити, а реальні товари, щоб це було легально. Крім того, наші зацікавлені купувати в Закарпатті бензин і солярку, — ділиться сільський голова своїми міркуваннями щодо розвитку українсько-угорських відносин.

Місцеві кажуть, що до вступу в Європейський Союз їм жилося краще. Жаліються, що не мають ринку збуту, бо до країни завозять європейську продукцію. Багато угорців шукає кращого життя десь західніше. Вчителі сільської школи, хоч і заробляють у середньому 150-180 тисяч форинтів — близько дванадцяти тисяч гривень, — нарікають, що зарплати в порівнянні з цінами не європейські.

— Не думаю, що, якщо Україна приєднається до ЄС, сюди масово поїдуть заробітчани. Для чого нам, наприклад, замість уже навченого угорського співробітника вчити нового українського? — додає Ґабор Батарі.

Перше, що бачиш по поверненні до Вилока — іржаві конструкції, будівельний кран і купи щебеню, порослі бур’янами. Розширити пункт пропуску Україна мала до чемпіонату Європи з футболу 2012 року, але будівництво заморозили.

«Нас усі ся бояли»

Готель «Європа» в центрі Вилока вже кілька років зачинений на ремонт. Жовта штукатурка опадає з фасаду, вивіска не світиться.

За столиком під парасолями спілкуємось із пенсіонером Іваном Васильовичем. Він прославився тим, що вбрав на вибори вишиванку. Вже років п’ятнадцять працює у виборчій комісії. Каже, що в селищі завжди голосують за провладні партії: раніше за Партію регіонів, а тепер за «Блок Петра Порошенка».

— У Закарпатті рідко який би дурний знайшовся, щоб піднімати національне питання. Мої сусіди — мадяри. Я з ними вітаюся по-мадярськи, а вони мені відповідають українською, — каже Іван Васильович.

Тим часом до столу підходить п’яний дід, говорить щось угорською, але Іван Васильович на нього не зважає.

— …Якби мені було тридцять п’ять чи сорок років, я б уже втік звідси. Але точно не за границю. За Союзу було краще, але лише тому, що була робота. А зараз весь світ ся чудує, як ми ще не виздихали. А ми живучі!

П’яний дід, перейшовши на російську, втручається в розмову. Власниця кафе ввічливо намагається його відігнати:

— Будьте добрі, йдіть звідси. Чого чіпляєтеся?

— Я русский! — з угорським акцентом реве п’яничка.

— Всьо! Я йду за ружйом, бо ви мені вже надоїли! То не ваші гості! — гнівається власниця кафе.

Ми заходимо всередину.

— Що будете? — питає з порога власниця, пенсіонерка Ганна Семенівна. 

На барній стійці розкладені її ручні вироби, які можуть видатися прикрасами, але насправді вона їх продає. На полицях вода, сік, пиво та ікони.

— Кожен ранок їжджу торгувати у Венгрію. Несу дві пачки сигарет, бутилку водки. Там купую пачку сосисок і роблю у своєму кафе хот-доги. Можу заробити чистими сто гривень. У нас у Вилоку всі так їздять. Через український кордон проходять із нашим паспортом, а на венгерському дають венгерський.

— Багато людей має два паспорти?

— Всі. Але я не маю.

Тим часом у кафе заходить дівчинка в коротких шортах і просить півлітра пива. Ганна Семенівна визирає на вулицю крізь заґратоване вікно.

— По селі рідко хто п’є. Тягають на границю. З третьої години ночі вже стоять у черзі. Не було би кордону, люди би тут умирали.

Заходить тракторист Василь і замовляє квас. Каже, що він угорець, але вже п’ятнадцять років принципово не перетинає кордону.

— Ви знаєте, як я ненавиджу тих мадярів?! Ще коли міст переходжу, то вже не так себе чуствую. Вони наших не люблять. Навіть тих, хто переїхав туди жити. Називають нас гуцулами. Я навіть телевізор не дивлюся.

— А що думаєте про конфлікт на Донбасі?

Василь бере квас і прямує до виходу:

— А, то треба більше випити.

Ганна Семенівна на останніх виборах не голосувала й Майдан не підтримувала:

— Я підтримувала Януковича. Бо любив сі мені той мордатий. З Росією ми би ліпше жили. Мені росіяни сі подобали. Ну нащо було окрему Україну? Було б добре, щоб як в Совєтському Союзі. Я б і в Євросоюз хотіла? А шо? СССР усі ся бояли. Нас усі ся бояли.

«Ударити медведика»

Ще у Вилоку можна заробити на деревообробному комбінаті та текстильній фабриці. Є й такі, що працюють на фермерському господарстві в Тисабечі. Ті, хто має угорські паспорти, їдуть на заробітки далі.

— Дуже багато людей звільняється, — говорить Яна, економіст деревообробного комбінату, який тепер належить канадській фірмі. – Переважно їдуть на Чехію. Всі повертаються, привозять гроші, потім знов їдуть.

Комбінат розташований на краю села. За ним — Тиса. Яна, молода дівчина в рожевому піджаку, всміхається й розповідає: коли не сходяться показники з прийому лісу, працівники жартують, що дерева сплавили в Угорщину. На комбінаті працює сотня людей із угорськомовних і україномовних сіл, більшість без профільної освіти. Зарплата — в середньому дві тисячі гривень, але є можливість підзаробити контрабандою.

— Одному майстру, коли він ішов через кордон, аби продати сигарети, угорці «вдарили медведика», бо він хотів більше провезти.

«Медведик» — це печатка, що робить людину нев’їзною до Угорщини на певний період.

— Головний майстер на біржі сировини — угорець Йосип — навчився трохи говорити українською, — розповідає вона ще одну історію про свій міжнаціональний колектив. — Пам’ятаю, як він прийшов у листопаді і сказав: «Слава Україні!». Угорці підтримують Україну, але, коли почалась мобілізація, багато хто косив. Не вірю, що вони ідентифікують себе як українці. Часто буває, що хтось бере вихідний, а потім зізнається, що ходив робити друге громадянство. Майже в кожного є другий паспорт.

Кілька років тому Угорщина видала українським громадянам до тридцяти тисяч паспортів. По документи на Закарпаття приїжджали навіть із Києва й Донецька.

— Достатньо було скласти іспит з історії й заспівати гімн. Заходять одночасно півсотні людей співати, стали, рот мовчки повідкривали й пішли, — розповідає Ярослав Мар’ян. — А зараз кожного окремо перевіряють. Навіть прикордонники, якщо бачать, що людина має паспорт, а угорської не знає, можуть викликати спецслужбу.

Натомість тепер селяни мають картки мешканців прикордонної зони, що дозволяють перетинати кордон без візи й переміщуватися вглиб Угорщини на п’ятдесят кілометрів.

…Надвечір колишньою вулицею Леніна йде циганка з чотирма дітьми. На ній біла куртка з написом Russia.

— Щоб зрозуміти Закарпаття, тут треба малинько пожити. Закарпатці всьо рішають. Ніхто ні з ким не воює. У нас люди миролюбні, дипломати: багато національностей, а ворожди нема ніякої, — каже водій «Жигулів» на виїзді з Вилока. В машині грає «Закарпаття FM», у програмі привітань замовляють пісню Ірини Федишин.

— Раніше постійно крутили російську попсу. Винос мозга! А тепер крутять українську.

Для порівняння водій пропонує послухати угорське радіо, але, так і не дочекавшись пісні, повертається на українську хвилю. Розповідає:

— До Майдану наші мадяри поставились нейтрально. Вони — європесимісти, дивляться угорські новини й не хочуть Євросоюзу. Угорщині  вступ до ЄС на користь не пішов, вона стала жити гірше. Тут люди просто хочуть працювати, і щоб їхня робота оплачувалась.

У нас навіть анекдот є:

Два закарпатці зловили золоту рибку. Думають, що загадати:

— Рибко, нам не треба цілих три бажання. Тільки одне: хочемо велику-велику хижу на березі моря.

— Щоби жити? — питає рибка.

— Ні, щоб ми вдвох із кумом її штукатурили.

Автори: Ольга Клінова, Маргарита Тулуп, Олександра Чернова.

Фото: Олександри Чернової.

Материал подготовлен в рамках Школи международной журналистики «Українські фронтири», организатором которой является Школа журналистики Украинского католического университета. При поддержке Mymedia.org.ua.

Читайте также:

Украинские фронтиры. Приднестровье-Молдова;

Українські фронтири. Румунія;

Українські фронтири. Польща;

Украинские фронтиры. Россия.

МедиаПорт: Новости Харькова и Украины

Декабрь
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
      1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31  
 
Архив новостей

Юридическое обеспечение портала

Адвокат
СМОРОДИНСКИЙ
Виктор Семенович