Знову Про Мову

Жах, суцільний жах прийшов до нашої країни, накриваючи її своїми крилами – жовто-блакитним та червоно-чорним… Діється щось страшне, людоньки – в Україні може нарешті запанувати українська мова!

Що, не жах? А чому ж тоді стоїть такий лемент? Чому деякі «пророки» вже вангують, що тепер – «всьо пропало»: пів країни відірветься, решта країни розпадеться на шматки, наскочить земля на земну вісь…

Замислитесь: деякі громадяни обурені, ніби від них вимагатимуть бо зна що, а не знання мови своєї країни. Дивує, що навіть люди, які володіють кількома іноземними мовами, вперто не бажають, щоб українська стала обов’язковою для кожного.

Стогін про жахи «насильницької українізації» я пам’ятаю добре – почалося це давно, та й кінця краю немає.

Пам’ятаю також, як наприкінці 80-х у Львові (!) міліція жорстко розганяла мітинги за надання українській мові статусу державної. Вбивати не вбивали – давали кілька стусанів, руки викручували, на добу-другу закривали. Жахалися української мови як дідько ладану. І недарма. Бо мова єднає та формує націю, а «за совітів» мала бути тільки єдина нація – радянський народ. Тих, хто був патріотом своєї країни, радянська імперія сприймала як небезпечних ворогів.

З розпадом СРСР ніби почалися в Україні невеликі зрушення – друкувалися книги, що були заборонені за радянських часів, з’являлися нові українські газети та журнали, перекладалися документи, тв-канали намагалися якомога більше транслювати україномовного контенту. Перехід виключно на державну мову був розрахований на три роки. Але, але… Не так сталося, як гадалося. Виникав шалений опір на місцях. З’ясувалося, що велика кількість громадян не тільки не знає мови своєї країни, але не хоче прикладати зусиль, щоб їй навчитися.

Так, українську мову у російських школах викладали з 2-го класу, але вчили її абияк – вона вважалася не дуже потрібною. Навіть більше – існувала думка, що це мова виключно села, в місті розмовляти українською не комільфо. І взагалі – для чого вчити, якщо можна спілкуватися російською, яку всі розуміють?

Так і повелося… Люди частіше за все не вчать мови тільки для того, «щоб було». Вчать з якоюсь метою – зробити кар’єру, краще заробляти, спілкуватися. Українська не вважалась такою, яку треба обов’язково знати, себто – а навіщо витрачати на неї час та сили?..

Тому, як тільки-но виникало питання про поширення державної мови на всі галузі суспільного життя, як тільки починалися намагання зробити державну мову дійсно державною, починався опір. Негайно здіймалася хвиля демагогічних волань про замах на свободу особистості, мовний геноцид і таке інше. Водночас лунали заклики до милосердя: мовляв, старшим людям буде важко, хай поки буде так, як є, а молоді вже будуть спілкуватися українською – вивчать поступово. А зараз не на часі. І так – чверть сторіччя…

Тодішня молодь вже стала трошки підстаркуватою, але мовне питання й досі не вирішено.

Зараз з’явився нарешті шанс зробити українську мову державною не тільки на папері.

І знову почалося – це не першочергове питання, не на часі, у країні війна… На мій погляд, саме зараз – на часі. Саме тому, що війна і ставлення до російської мови дещо змінилося.

Але цей закон – не боротьба ПРОТИ російської мови, як дехто вважає, це – боротьба ЗА українську мову, яка має нарешті набути своє почесне перше місце.

І не треба лякатися, що «мовний патруль» буде підслуховувати під дверима – якою мовою чоловік розмовляє з жінкою у ліжку, або буде чергувати у пологовому відділенні, щоб вирахувати породіллю, як радистку Кет. У побуті, в приватному житті – будь-якими мовами, у громадських місцях – українською, будь ласка.

Лише закликів: «переходьте на українську» – замало. Держава має керувати процесом цього переходу, створити мовне середовище. Коли навкруги – в магазинах, офісах, з екранів телевізора – буде лунатиме виключно українська, перехід на неї значно полегшиться.

Згадаємо, які запеклі дискусії точилися стосовно дубляжу фільмів українською мовою. Противники запевняли, що глядачі не тільки не підуть до кінотеатрів, а й навіть телевізор не включатимуть. А вийшло, що в багатьох випадках наш дубляж набагато кращий за російський.

І я дійсно не розумію, як можна підтримувати незалежність України, вболівати за неї та одночасно опиратися українській мові?

Я певна, що ті, хто ще не володіє досконало українською мовою, але любить свою країну, вивчать мову найближчим часом. Щодо тих, хто вперто не бажає це робити, нічого не казатиму, від гріха подалі. Бо я фошиздка і бандерівка, до того ж непогано володію російською усною.

Так, законопроект дещо недосконалий, деякі пункти потребують уточнень. Але прийняти його нарешті необхідно – він і так спізнився за чверть сторіччя.

Источник: carpediem.net.ua

Автор: Маріанна Пирогова

Новости портала «Весь Харьков»