В камері було 20 людей, спали на підлозі: у в’язниці у Вовчанську побували й медики, й вчителі

Та яка там історія, історія така, як і в усіх. Працюємо, нікуди не виїжджали. Перший день 24 лютого моя бригада була чергова. У нас поступив виклик, що біля сміттєсховища горить машина. Коли ми на цю вулицю виїхали, ми побачили танки. Ми стали між танками їхати, російськими танками. Звісно, ми злякалися, що ми їдемо в цій колоні, вони нас випустили.

Лікар екстреної медичної допомоги з Вовчанську згадує – тоді до палаючої автівки їхня бригада так і не доїхала.

Світлана Шовкова, лікар екстреної медичної допомоги

Послали другу бригаду, з Білого Колодязя. Вони виїхали, коли проїхали вже танки, ф вони привезли сюди людину. Розповідали, що на землі лежали мертві. Прооперували цю людину, но вона на другий день померла.

Виїжджати з Вовчанська ні тоді, ні зараз Світлана не збирається. Розповідає, окупанти їх не чіпали, але люди боялися навіть зайве слово сказати. Зараз, каже жінка, навіть дихати стало легше.

Світлана Шовкова, лікар екстреної медичної допомоги

Ми були дуже сковані при російських, боялися слово сказать, хтозна шо вони тобі зроблять. В нас завідуючу забрали, тому шо вона не хотіла з ними сотруднічать. І вона три дні відсиділа тут у тюрмі, тому ми всі боялися. Зараз повернулася свобода, як завжди було в Україні. Ми під обстрілами, але сподіваємося, що ЗСУ нас від усього освободять.

Кожного, хто здавався їм підозрілим, окупанти відправляли у в’язницю, облаштовану в місцевому агрегатному заводі. Медсестрі з Вовчанської швидкої, Аллі, довелося провести там кілька днів.

Алла Каграманян, молодша медсестра

Держали нас в камере 2 суток, и женщины, и мужчины, все. Спали на поддонах. Це завод, там полочки, залазили туда и спали. Місця вистачало, але і на полу спали, як було більше. Тоді як нашу заходили – нас відчинили. Кажуть, тікайте, а то розстріляють.

Її колега Ірина 24 лютого мала виходити на чергування. Прокинулась як і усі від вибухів та відразу ж з дорослими сином та донькою поїхала до батьків.

Ірина Залізовська, молодша медсестра

Мені дуже було видно з моїх вікон. Дитина завела машину і перше, що ми зробили – поїхали до моїх батьків, тут вони живуть. Потім я повернулась додому, одягнулась і пішла на роботу. Я не планую нікуди виїжджати. Це мій дім, моя земля, хоч я вірменка – я тут виросла. Їхати нема куди – родичі у Харкові є, але у кожного свої сім’ї. Я дорожу своєю роботою, я люблю свою роботу. Головне, щоб я робила та діти були поряд. Я нічого не боюся. Дай боже, щоб війна скінчилась і все.

У в’язниці на заводі довелося побувати й директорці місцевої школи. Коли жінка не пішла на співпрацю з ворогом, її звільнили, а коли вона намагалася виїхати до Харкова, попередили, що краще цього не робити.

Лідія Тільна, директор Іванівської ЗОШ

20 липня мене звільнили – не погодилася працювати на рф під росйським флагом.

Коли Лідія Миколаївна вирішила їхати, на четвертому блокпості жінку зняли з евакуаційної колони.

Лідія Тільна, директор Іванівської ЗОШ

Через кілька хвилин під’їхала машина, мене забрали і повезли. Я вийшла з машини, мене штовхнули. Поле, людей не було. Вони почали з чемодана все викидати. Один підходить та каже – яку інформацію везеш на Харків? Кажу – нічого не везу. Він автомат мені під бороду. Я кажу, нелюди, шо ви робите, мені 60 років. У вас матері є? Ви з матерями теж так поводитесь? А другий витягнув пістолет, каже – щаз мізки вилетять. Я кажу – хай вилітають, я нікого не боюсь, я чекаю перемогу.

5 діб жінка просидила в карцері, ще 19 днів – у в’язниці. Потім без пояснень віддали документи та відпустили. 20 вересня Лідія Тільна зі сльозами зустрічала бійців 113 бригади тероборони – саме вони звільнили її село.