Тарас, позивний Гордій. Історик у минулому, воїн — зараз

«Ми зараз займаємося практичною історією, знищуємо недоімперію».

Про історію, війну та соціалізацію після Перемоги поговорили з колишнім істориком, а зараз- бійцем  5-ї Слобожанської бригади НГУ.

З Тарасом на позивний Гордій ми розмовляємо на краєчку прифронтового села на Луганщині.

Розбиті вщент домівки, пара спалених броньованих автівок росіян обабіч дороги «прикрашають» пейзаж. Комахи нещадно атакують у передвечірню спеку. Ми сидимо на кромці старих окопів, щільно вкритих отворами від куль та норами ластівок.

Боєць жилистий, сильний та в той же час стрункий, тримається з гордістю, видно, що справжній воїн.

На наші запитання відповідає не поспішаючи, зважено, цитує класиків світової літератури, видно що людина начитана та ерудована.

«Гордій тому, що діда звали Гордій, він повернувся з фронтів Другої світової майже неушкодженим. Такий от забобон, але ж він працює», – пояснює походження свого позивного Тарас.

Далі розповідає про себе короткими фразами, немов рапортує командуванню.

Втім, як з’ясувалось пізніше, ми помилялись, але поки просто уважно слухали.

За освітою Тарас історик. Розповідає, що у 90- ті хотів бути або економістом або спортсменом. Шуткує, що бандитом – не хотів, бо каже, у нього 4-те покоління інтелігенції у родовиді.

Пишається, що з дитинства багато читав, тож, друзі і запропонували вступити на історичний факультет Харківського національного університету імені Василя Каразіна.

Тарас взагалі згадує свою юність з посмішкою, каже, що незважаючи на прагнення до знань, і спортсменом теж був, навіть, виборов чемпіонство України по міні- футболу у складі збірної Харкова.

«З історією по закінченню універу не склалося, хоча я її зараз знаю краще, ніж тоді, коли тільки закінчив ВНЗ. Прогодувати себе та родину за спеціальністю було складно, тому працював на різних роботах, остання- майстром цеха великої типографії», – пригадує Тарас та запалює цигарку, ховаючи вогник долонями, як роблять всі, хто був на передовій.

Про перші дні вторгнення окупантів розповідає з неприхованою ненавистю до орків, каже що завжди вважав росію ворогом, і як історик наводить конкретні приклади загарбницької політики сусідньої країни протягом XVI – XIX століть. Далі Тарас спалахує гнівом та підвищує голос.

«Я знав, що буде вторгнення. Я з юності мав відношення до націоналістичних кіл, неодноразово був на вишкілах. З жовтня 2022 – го ми тренувалися, готувалися виконувати диверсійні завдання у тилу ворога», – пояснює нам Гордій, і на мить замислившись, продовжує, – «Несподівано для нас (націоналістичних кіл – авт.), Харків не здали, патріоти відстояли місто, ворога було відкинуто. Всі побратими з того часу воюють на передовій. У різних підрозділах, але з наших ніхто не залишився в тилу», – розповідає Тарас.

Цікавимося, а чим з таким націоналістичними поглядами Тарас займався у 14- му році під час початку «тієї» війни?

Доповідаю: воював у добровольчому підрозділі. Хоча, нас офіційно не існувало, тож, легалізуватися ми не стали. Ми просто воювали, отримували досвід. – від зав’язування шнурків, до тактичних навичок. Все знадобилось у 2022- му.

 Розповідаючи про 24 лютого та свої дії, він трохи мружиться, наче пригадуючи щось далеке.

«Я прийшов зі зміни додому десь о 3-й ночі, попив чайку, ліг спатки, прокинувся від приходів. Одягнув бронік, розгрузку і поїхав на узгоджену точку збору. Нам видали зброю і ми вийшли на позицію очікувати прориву ворога у місто. Але, на щастя, він не відбувся, і наступного дня нам запропонували стати частиною 5-ї Слобожанської бригади Нацгвардії. І понєслась!», – Гордій робить відмашку рукою.

Потім перераховує міста Харківської області, які звільняли чи заходили до них на зачистки. Як на Ізюмщині охороняли мости та шукали диверсантів, потім було визволення Балаклії, Борової, Підлиману, а тепер – ось ці ліси під Кремінною.

Запитуємо, що за цей час запам’яталось найбільше та чому саме?

«Як нас зустрічали цивільні у деокупованих селах та містах! Сльози щастя, вдячність, ми навіть плакали разом з ними. Здивувала повна відсутність жінок та дівчат, їх ретельно переховували, більшість з них перший раз вийшли з домівок лише тоді, коли вже ми зайшли. Ну, ви знаєте, як з жінками себе поводила русня», – Гордій відводить очі та хитає головою, немов намагається викинути з голови дурні думки.

Тарас впевнений, ця війна була дуже корисна  українській нації. Вона зробила багатьох не визначившихся з питанням «хто вони» – українцями

«Стало менше «ждунів». Тепер мало хто чекає росію, бо всі побачили, що це за істоти. Як історик я знаю, що війни творять та гуртують нації. Ми зараз проходимо за 30 років шлях, що деякі країни проходили по 300 років. Такі темпи вражають», – з гордістю каже воїн.

Після закінчення війни головною проблемою Гордій прогнозує прірву між світоглядами тих, хто воював, навіть на волонтерському поприщі або у тилу, та тих, хто відсидівся вдома.

«Я бачу, що для багатьох війни вже немає. Був у Харкові у відпустці, деякі знайомі бізнесмени дивляться на мене як на придурка, мовляв, відкосити не міг? Чи грошей не вистачило? У них немає навіть розуміння, що людина сама може піти захищати свою країну», – з гіркотою у голосі зазначає Гордій.

Після такого філосософського аналізу нам стало цікаво, що будуть робити ветерани цієї війни після Перемоги.

«Соціалізація військових, адаптація у мирне життя- це окрема болюча тема. Ми, ті, що воювали, вважаємо себе нормальними, звичайні люди часто вважають ненормальними. А лікарі знають, що на війні нормально бути ненормальними. Тому, що є наслідки контузій, є емоційні травми», – з біллю у голосі каже Тарас.

Далі продовжує, що не намагався обмежити коло свого спілкування, воно само звузилось через нерозуміння та неприйняття реалій війни деякими знайомими, зараз він спілкується тільки з найближчими друзями.

Питаємо Тараса, які у нього особисто плани «після війни».

«В історію як науку повертатись не планую. Ми всією країною зараз займаємося практичною історією, знищуємо недоімперію», – без вагань відповідає Гордій, – «Скоріше за все, соціалізуватися у мене не вийде. Я вже не мислю себе без армії. Спробую себе у якійсь приватній військовій компанії, не російській, звісно. Попит на українських воїнів завжди був, козаків згадайте, а зараз став ще вище. Тому, що українці вміють воювати».

Далі ми довго розмовляємо про цікаві історичні приклади перемог та поразок з історії України та світу.

І про те, що уроки історіїї слід добре вчити, щоб наші діти вже не воювали.

Відділення інформації та комунікації Східного НГУ

Агентство Телевидения Новости