15 січня 1941 року у Львові почався закритий політичний «Процес 59-ти»

Саме стільки молодих ОУНівців, хлопців і дівчат, віком від 15 до 30 років, потрапили на лаву підсудних. Восени 1940-го Львовом прокотилася хвиля арештів. Переважно це були студенти, а також гімназисти та випускники шкіл. Слідство тривало понад три місяці, протягом яких підсудні зазнавали тортур. Слідчі забороняли заарештованим спати, а допити проводили уночі.

Звинувачували їх у членстві в ОУН, антирадянській та терористичній діяльності, шпигунстві на корсть Німеччині. Оскільки НКВСівці вилучили літературу із закликами до боротьби за Українську Державу. Шпигунство полягало у переході радянсько-німецького кордону по націоналістичну літературу від Проводу ОУН. Провід перебував у Кракові (зона німецької окупації Польщі).

Судове засідання, яке розпочалось 15 січня 1941 року було закритим і мало суто формальний характер. 18 січня після двогодинної наради колегія Львівського обласного суду повністю задовольнила висунуті в обвинуваченні покарання (сам вирок мав 14 сторінок рукописного тексту, що дає підстави вважати, що він був написаний заздалегідь). До смертної кари було засуджено 42 особи, з них 11 дівчат, решта отримали 10 років концтаборів та 5 років заслання з конфіскацією майна, а також 5 років позбавлення громадянських прав.

18 лютого 1941 року Верховний суд УРСР розглянув касаційну скаргу і залишив вирок без змін. Виключення було зроблено лише для неповнолітньої Ірини Зубач, якій розстріл замінили на 10 років ув'язнення. 15 березня справу розглянув Верховний Суд СРСР, який пом'якшив вирок — 19 засудженим розстріл замінили на 10 років таборів, 5 заслання та позбавлення громадянських прав, строки решти фігурантів процесу були скорочені з 10 років до 4-8 років ув'язнення; ще одна засуджена, Ірина Пик, як громадянка США була вислана за межі СРСР — за її звільнення активно боролися американські дипломати і в результаті її обміняли на двох радянських шпигунів.

14 квітня 1941 року були страчені 19 осіб, чий вирок у "Процесі-59" був залишений без змін, решту засуджених перевели до тюрми у Бердичеві. Частина з них загинула у червні 1941 року відразу після початку Німецько-радянської війни, коли НКВС вдався до масового знищення в'язнів. Серед тих, хто вцілів і зумів втекти та продовжити боротьбу був і майбутній організатор і перший командувач УПА Дмитро Клячківський.

Не привчений до радянської судової практики адвокат Роман Криштальский, захищаючи молодь, вигукнув: «Та це ж цвіт української молоді!».

«Це були мужні і зворушливі слова. – пише у спогадах Люба Комар. – Після грубої лайки прокурора на нашу адресу вони чудовою музикою прозвучали в наших вухах та гордістю наповняли наші серця. Вони назавжди глибоко закарбувалися в нашій пам’яті. Але у той час, усвідомлюючи, де ми є, наше душевне піднесення затьмарила тривога: чи не сяде з нами на лаву обвинувачених наш добрий, але необачний оборонець?».

Джерело: https://t.me/c/1475496872/7511

Новости портала «Весь Харьков»