4 липня 1885 року народився Володимир Сальський — український військовий діяч

Полковник генштабу, командував Запорізькою групою у Кам'янець-Подільській операції УНР, згодом генерал-хорунжий Армії УНР. Відомий також тим, що знімав російський прапор з київської Думи.

Народився в м. Острозі на Волині у дворянській родині. Склав іспит за 6 класів при Острозькій гімназії, закінчив Віленське військове училище (1906), Миколаївську академію Генерального штабу (1912). Закінчив за 1-м розрядом, був 1-м у випуску, нагороджений малою срібною медаллю із занесенням на мармурову дошку академії. Одночасно з ним академію закінчували майбутні українські генерали Микола Капустянський і Віктор Кущ. Пiсля навчання випущений підпоручником до 126-го піхотного Рильського полку. Офіцер 126-го піхотного Рильського полку, командир роти 132-го піхотного Бендерського полку у Києві, начальник штабу піхотної дивізії. Учасник Першої світової війни. У квітні 1917 — підполковник російсько-імперської армії. У 1917 — старший ад'ютант 12-ї російсько-імперської армії у Балтії. За Першу світову війну був нагороджений Георгіївською зброєю (1915) та всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня включно, також французьким орденом Почесного Легіону.

З листопада 1917 включився в антибільшовицьку боротьбу, начальник штабу 1-ї Сердюцької дивізії військ Центральної Ради. Учасник українізації російських частин Північного фронту (1917). Наприкінці 1917 — начальник штабу командувача протибільшовицьких сил на Лівобережній Україні. У січні 1918 — начальник штабу отамана Михайла Ковенка — українських військ столиці 1918 в боях з російсько-більшовицькими частинами Муравйова.

З 10 березня 1918 — у комісії з формування української армії. За Гетьманату — начальник штабу 1-ї Сердюцької дивізії, член Комісії з організації військових шкіл та академій в Україні — з 22 червня — 1-й помічник начальника відділу піших шкіл Головної шкільної управи Військового міністерства Української Держави.

У червні 1919 очолив легендарну Запорізьку дивізію, змінивши на цій посаді полковника Петра Болбочана. Згодом Сальський був одним з тих, хто багато зробив для порятунку полковника від розстрілу.

В армії УНР: начальник штабу коменданта Києва, начальник навчального відділу Головної Шкільної управи Генерального штабу, від початку 1919 — її голова — з кінця січня. З травня 1919 року — командувач Запорізької групи Армії УНР. З 23 вересня 1919 — командувач Армії УНР, замінив невинного в поразках від гнітючої більшості білогвардійських вiйськ Василя Тютюнника з листопада 1919 — Міністр військових справ УНР в уряді Б. Мартоса, генерал-хорунжий.

12 листопада 1919, під час спільної наради урядів УНР та ЗУНР в Кам'янці-Подільському, погасив гарячу дискусію фразою:

«Війна для нас скінчена. Поконала нас не мілітарна сила ворогів, а тиф. Наддніпрянська армія не має заспокоєних навіть елементарних вимог, вона опору ставити не може. Галицька армія в такім самім стані. Вона в більшості вже окружена».

З 11 вересня 1920 — у відставці.

5.10.1920 — підвищений до звання генерал-хорунжий.

Наприкінці 1920 — інтернований у польському таборі в Каліші. Згодом оселився у Варшаві.

Активний учасник громадсько-політичного життя української діаспори. З 1924 до дня смерті — військовий міністр УНР в екзилі. Член Українського Центрального Комітету у Варшаві, Вищої Військової Ради, Об'єднання вояків армії УНР, управи Української станиці, працював співробітником військового-наукового та літературного журналу — «Табор». Автор спогадів, статей з історії Визвольних воєн 1917—1921.

Був одним з найбільш послідовних прихильників Симона Петлюри, а після його смерті — головним військовим радником Андрія Лівицького. Ініціатор відновлення «Січі» у Галичині. Виїжджав 1926 до Парижа на судовий процес убивства С. Петлюри. У березні 1930, під час процесу Спілки визволення України у Харкові, підготував заяву-протест зборів українських емігрантів у Варшаві.

Помер 5 жовтня 1940, похований у Варшаві на цвинтарі «Воля».

Джерело: https://t.me/istoriya_ukrainy/11171

Новости портала «Весь Харьков»