2 грудня 1919 року отаман Омелян Волох викрав скарбницю УНР та згодом перейшов на бік більшовиків

Він намагався захопити та віддати більшовикам Петлюру, але це не врятувало його від розстрілу НКВС.

Виходець із батрацької родини, уродженець Кубані, із початком Першої світової війни він був покликаний до війська. Виявив себе здібним та сміливим солдатом, був кілька разів поранений, отримав два георгіївські хрести та офіцерські погони. Лютневу революцію 30-річний штабс-капітан Волох зустрів із захватом, долучився до політичної діяльності та українізації армії.

Невдовзі він зблизився із Симоном Петлюрою, який став на чолі українського військового руху. Разом вони створювали Гайдамацький кіш Слобідської України, де Волох став командиром одного з куренів. У перебігу українсько-більшовицької війни вони були разом під час боїв за Лівобережжя, разом проривалися до Києва і штурмували «Арсенал».

Не дивно, що коли наприкінці 1918-го почалося антигетьманське повстання, то Волох був серед тих, хто підтримав Директорію УНР. Однак на цей момент він дедалі більше симпатизує більшовикам. Тоді подібні настрої були в багатьох українських діячів. Чимало повстанських «польових командирів» попервах перейшли на бік червоних. Зрештою, навіть перший голова Директорії УНР Володимир Винниченко намагався порозумітися з більшовиками.

У першій половині 1919-го Волох двічі підбивав українські війська на бунт і перехід на бік ворога. Когось іншого, безумовно, розстріляли б за такі витівки. Скажімо, полковника Петра Болбочана стратили за значно менші провини. Утім, верховний отаман УНР Петлюра, вочевидь, мав сентименти до людини, з якою ще нещодавно боронив Київ.

У грудні 1919-го армія УНР опинилися у дуже складному становищі – оточена ворогами і знесилена епідемією тифу. У цій скрутній ситуації командир гайдамацької бригади Волох «віддячив» Петлюрі тим, що знову підняв новий більшовицький заколот. Він спробував захопити самого Петлюру, щоб видати його більшовикам. Петлюрі вдалося вислизнути з рук заколотників, проте до рук Волоха потрапила казна УНР – 2 мільйони українських карбованців і 30 тисяч царських срібних рублів, а відтак він перейшов до червоних. Цей заколот та втрата коштів морально добили армію УНР, яка частково самодемобілізувалася (січові стрільці), а частково відступила на заняту поляками територію.

У 1920-1930-х роках отаман-бунтівник перетворюється на більшовицького партфункціонера середньої ланки.

У травні 1933-го Волоха арештовують у сфабрикованій справі «Спілки визволення України», звинувативши у підготовці антирадянського повстання. Хоча на суді він свою провину категорично заперечував, все одно отримав 10 років таборів. Волох опиняється у Соловецькому таборі, де часто конфліктує з адміністрацією, порушує режим. Через це «дуже небезпечного контрреволюціонера» тримають в одиночній камері.

А 3 листопада 1937 року його за вироком ленінградського НКВС стратили в урочищі Сандармох. Як зазначає історик Віктор Савченко, «прах авантюриста Волоха змішується із прахом видатних діячів «українського відродження»: письменників, режисерів, акторів, художників».

Доля Омеляна Волоха – яскравий приклад того, як люди, які сприяють становленню системи терору, стають його жертвами.

Джерело: https://www.facebook.com/Dmitriy.Chekalkin

Новости портала «Весь Харьков»