06.12.2017 11:15
Просмотров: 216

Голуб проти лікаря. Гра в депресію

Голуб проти лікаря. Гра в депресіюВід поганого настрою до депресії і справді один крок. Малюсінький. Але сплутати ці дві ситуації ще легше. Можна запросто почати грати у депресію, коли у житті просто чорна лінія. Загратися дуже просто, але от об’єктивно оцінити, що ж справді не так — складно.

Два роки тому я тікала від людини, яка сама собі поставила діагноз, що зазвичай визначають спеціалісти, тікала і від себе, бо розуміла — просто згнию там, якщо залишуся, перестану рухатися вперед. Роз’їхалися ми мирно, навіть можна сказати друзями. Але зараз спілкуємося мінімально. Лише онлайн. І питання про депресію в розмовах з Христею я свідомо уникаю.

Хто би міг подумати, але останньою краплею були аж ніяк не сварки. Якось я повернулася з дому і зрозуміла, що з нами почав жити ще і голуб. Тоді Христина писала в своєму твіттері: «Цей момент, коли розумієш: єдиний, кого ти чекаєш, — це голуб, що недавно прилітав у твою кімнату, але ти не мала для нього хліба».

Тепер для нього було все: і хліб, і вода. На столі для нього стояло зерно, а поряд саморобна попільничка з купою недопалків. Там, де раніше стояли мої книжки і ноутбук, тепер була годівничка для голуба. У твіттері вона не могла натішитися новим «другом»: «Вуличні голуби полохливі і страшенно голодні, а отже, їхню довіру здобувати цікавіше».

Щоранку він прилітав снідати, щоранку — це о 5-6 ранку, коли сон був найсолодшим.

Цей рознощик усілякої можливої зарази будив мене синхронним постукуванням по столу. Вікно майже завжди було відчиненим. Добре, що це хоча би було літо. Мені бракувало місця у своїй же кімнаті. І хто мене витіснив? Голуб. Чортів голуб захопив мою ж територію. Здавалося, ще трохи голуб викладе мені з зерна послання — «ПОМРИ», розкладе скрізь свої голубині речі і виживе мене з помешкання.

А починалося все геть інакше. Хто би міг подумати, що закінчиться все голубом і купою зерна і недопалків.

З Христиною я познайомилася два роки тому по телефону, вона представилася як моя нова сусідка. Від першої розмови по тілу пробіг холодок, дівчина здалася мені зверхньою і неприємною особою.

— Ми будемо жити разом. Ключі я вже взяла. Речі перевезла. Нам ще потрібно докупити (список не надто потрібних речей)... Коли будеш їхати — попередь мене.

Говорила так, наче власниця квартири, а не майбутня сусідка. Я навіть знайшла її в соцмережі, але кілька світлин на аватарці й окремі цитати з популярних тоді пабліків аж ніяк не помагали заспокоїтися. Це було перше враження. Перше й оманливе.

Я з батьками приїжджаю у перші дні навчання, застаємо Христину в кімнаті.

Христя дуже гарна. Легкий макіяж, акуратна зачіска. Вона доброзичливо усміхається, розправляє сіреньку кофтинку і запевняє батьків, що все буде добре. Волосся Христі наче у Златовласки з однойменної казки. І в блакитних очах скачуть бісики. Вона час від часу жартує, й я розумію, що тут не доведеться пояснювати свої приколи.

«Нормальна», — з полегшенням видихаю. Хвилювання вивітрюється з повітря, його наповнює затишок від чистоти у кімнаті і спокій від того, що вона адекватна і ще на додачу весела.

Я жила з різними людьми, але за місяць співжиття з Христиною мені здалося, що це ідеальна сусідка. У нас безліч спільних інтересів, улюблені книжки, любов до музики і кулінарії... Чесно кажучи не знаю, коли це все почалося. Я пропустила той момент, коли до нас поселилася третя сусідка, яку Христя називала депресією.

Про свій стан Христина говорила відкрито і відверто. «Мені так хріново... Я не знаю, як вийти з цієї депресії. Я не бачу виходу. Я нічого не хочу. Мене все і всі дістали... Я вже не можу».

Це мене лякало і відштовхувало. Крім пропозиції звернутися до фахівця і щоденних слухань я не знала, як ще можу допомогти.

Вона називала це депресією, тоді як я — просто поганим настроєм. Здавалося це супроводжувало Христю з часу, як щось в її житті пішло не так. Схоже, це «не так» почалося, коли не стало Христиної матері. Я не випитувала деталей і обставин, та і вона не дуже хотіла ділитися. Але з маленьких деталей здавалося, наче я живу з ображеною дівчиною, проти якої цілісінький світ. То Христина розказувала, як ненавидить співробітниць мами, через яких та начебто захворіла і померла. То говорила, що всі чоловіки — козли, бо перед тим мала досвід негативних стосунків. То жалілася на несправедливість у навчанні, на те, що її дратують наші сусіди (ну добре, мене вони теж іноді дратували).

Сусідка була на курс старша, втім графіки у нас були схожі. Навчання у другу зміну.

Пари, які не завжди було обов'язково відвідувати. У нас обох була якась робота. Я вела соцмережі кількох закладів харчування, Христя — літредактор.

Вона працювала переважно вдома. Здебільшого в ліжку. І паралельно нарікаючи на роботодавця, клієнтів, колег. Все, що мені залишалося — це терпляче слухати. Слухати і сподіватися, що мізки не поплавляться від такої кількості песимізму.

— Ну ти тільки глянь, як можна писати такі бздури? Скільки можна? — бурчала вона і знову розкидала листки довкола себе. Усі вони були списані червоним чорнилом. Червоним по чорному.

— То знайди іншу роботу, поїдь кудись. Тобі потрібно змінити обстановку, — намагалася запобігти черговій хвилі невдоволення я.

Хвилю невдоволення вже неможливо було зупинити.

— Ну, звичайно, поїдь. А гроші де взяти? Може ти можеш мені їх дати? — голос Христі змінював тональність помітно піднімаючись в октавах. — Ти думаєш, я не хочу? Я не можу! Нічого не можу змінити!

Я переконувала її кудись разом сходити, прогулятися, піти на побачення, розвіятися, але безрезультатно. У Христини завжди була якась робота, яку вона потім все ж виконувала (іноді й не виконувала) в останній момент, книжки, які вона хотіла прочитати і не читала, погане самопочуття... Я думала, що прогулянки підуть їй на користь, але безрезультатно.

Коли я поверталася, мене зустрічала не Златовласка, а Спляча Красуня. Переважну більшість часу Христина проводила в ліжку, де спала або працювала, рідше — за робочим столом. Іноді ще на кухні. Ще рідше — виходила в місто. Коли доводилися разом виходити з гуртожитку, то все було абсолютно нормально. Ми жартували, сміялися, фотографувалися, але через деякий час все ж поверталися до проблем, які турбували Христину. І все йшло по колу. З кожним днем я все частіше чула те, як їй погано і що вона не хоче жити, вже і сама почала вірити в Христину депресію. Утім, якщо на початку мені здавалося, що весь світ проти неї, то після того, що вона проти всього світу. «Люди викликають у мені таку огиду, що хочеться тікати від них, як від якоїсь чуми», — писала Христя на сторінці. Це було частково тим, що в психології називають «втечею у хворобу».

Те, що Христина частенько п’є заспокійливе у вигляді валер’янки, я знала. І, звичайно, ні, ніякий психолог або психотерапевт їй не поможуть. Вона не буде їм відкривати душу. І часу на це немає. І грошей. І взагалі у неї все добре.

Але те, що вона самостійно шукає антидепресанти, які відпускають в аптеці без рецепту, свідчило явно про протилежне.

Так з’явився флуксен. Андитепресант, який Христі порадила подруга, яка працювала десь незрозуміло в якій лікарні.

В аптеці без рецепту його не відпускають. Тож Христина знайшла можливість замовити чудодійні пігулки через інтернет. Христя запевняла мене, що з цими таблетками все налагодиться, що життя піде вгору. Але минали тижні, флуксен закінчувався, а суттєвого покращення на горизонті не було видно. Єдине — Христина перестала говорити про чоловіків. Тобто вона вже не так була на цьому зациклена. А ще, перестала говорити, що не хоче жити. Вона раділа тим таблеткам більше, ніж відміні пар чи новим можливостям по роботі. Останнє її більше дратувало.

Я вичитала, що флуксен викликає звикання. І ще масу інших побічних ефектів. Почала наполягати, щоб Христя перестала їх пити. Утім, тільки нарвалася на хвилю обурення і нервів.

Христина перестала пити таблетки просто тому, що вони закінчилися. І знову повернулася до свого звичного стану. Почала курити. Я поверталася у квартиру, яка наскрізь пахла тютюном. На столі була саморобна попільничка з купою недопалків. Пачка за день — легко. Вона мало спала. Працювала ночами, курила, дивилася якісь фільми, серіали. Іноді спала у день. На роботі майже не з’являлася. Такий збитий графік заважав і мені. Я наполягала, що їй потрібен лікар, який би допоміг розібратися Христі в її самопочутті, навіть знайшла одного. Вона відмовилась.

Саме тоді і з’явився голуб. І закінчилася моя терпеливість. Мабуть, він розумів її краще. А я втомилася вислуховувати всі проблеми, говорити, коли мене геть не чують, і наполягати звернутися за допомогою до фахівця. Адже саме психіатр може поставити діагноз «депресія» це чи ні і призначити лікування.

Я переїхала. Чесно сказати — втекла. Можливо, так, це егоїстично. І мені соромно, що я таки не змогла тоді ніяк допомогти. Але ж допомогти можна не тільки тоді коли хочеш, але й тоді коли тобі дозволяють це зробити, коли цього справді потребують. І допомога у цьому випадку має бути фахова.

Знаєте, якщо ви і справді задумаєтеся, чи нема у вас депресії, то перш ніж самостійно собі ставити діагноз і ковтати пігулки, зверніться по кваліфіковану допомогу або хоча б пройдіть тест депресії Зунга. Він доступний онлайн. Так усім буде спокійніше. Хоча б на деякий час.

МедиаПорт: Новости Харькова и Украины



Декабрь
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30 31
 
Архив новостей

Юридическое обеспечение портала

Адвокат
СМОРОДИНСКИЙ
Виктор Семенович