28 листопада 1970 року вбита Алла Горська, українська художниця, активістка правозахисного руху

Це вбивство приписують кґб.

В 1961—1965 роках разом з Лесем Танюком, Василем Симоненком, Іваном Світличним та ін. стала одним з організаторів і активним членом Клубу творчої молоді «Сучасник», який був тоді центром українського національного життя у Києві. У цей же час свідомо перейшла на українську мову. Вихована у російськомовній сім'ї, в школі українську мову не вивчала. Тому їй довелося починати вивчення мови у Надії Світличної з алфавіту.

Брала участь в організації літературно-мистецьких вечорів, підготовці щорічних Шевченківських свят. Плідно займалася мистецькою діяльністю, створила ряд монументально-художніх робіт. За її активної участю відбулося 22 травня 1963 року покладання квітів до пам'ятника Великому Кобзарю у парку Тараса Шевченка у Києві, яке стало традиційним. Цей захід державно-партійна структура сприйняла як «зухвалу інспірацію буржуазних націоналістів».

Разом із Василем Симоненком та Лесем Танюком відкрила місця поховання розстріляних в нквд у Биківні, на Лук'янівському і Васильківському кладовищах.

1964 р. у співавторстві з Панасом Заливахою, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук та Галиною Зубченко створила в Червоному корпусі Київського університету вітраж «Шевченко. Мати». Вітраж був знищений адміністрацією університету за вказівкою партійного керівництва. Скликана після цього комісія кваліфікувала його як ідейно ворожий, глибоко чужий принципам соціалістичного реалізму. Горську і Семикіну виключили зі Спілки художників, щоправда, через рік відновили.

1965 року було заарештовано багатьох друзів і знайомих Горської. Цей рік став для неї початком діяльної участі в русі опору.

Горську викликали в кґб на допити як свідка та на зводини віч-на-віч, де велися специфічні «каґебістські розмови» з попередженнями й погрозами.

Матеріально й морально підтримувала родини політв'язнів, листувалася з ними, систематично з Опанасом Заливахою, відвідувала його у в'язниці. У квітні 1966 подала клопотання на його захист. Їздила на судові процеси своїх однодумців, організовувала збори коштів на допомогу сім'ям засуджених, організовувала зустрічі з тими, хто повертався з таборів.

Належачи до групи «шістдесятників», брала активну участь в українському правозахисному русі. В 1965—1968 роках брала участь у акціях протесту проти розправ над українськими правозахисниками: Валентином Морозом, В'ячеславом Чорноволом та ін. і зазнала переслідувань з боку совєцьких органів безпеки. Певним захистом було те, що вона у групі митців виконувала монументальні художні роботи у Донецьку та Краснодоні (тепер - Сорокине), які вважались важливими та мали ідеологічний ухил.

У квітні 1968 року поставила свій підпис під листом-протестом 139 діячів науки і культури до тодішніх керівників срср у зв'язку з незаконними арештами і закритими судами над дисидентами. Почалися адміністративні репресії проти «підписантів», кагебістський тиск, Аллу Горську вдруге виключили зі Спілки художників. Києвом і Україною пішли чутки про існування підпільної «терористичної бандерівської організації», керованої західними спецслужбами. Одним із керівників цієї організації називали Горську.

За Горською та її чоловіком Віктором Зарецьким, теж художником, встановили стеження. "Топтуни" навіть не ховалися – шпигували відкрито. То був не лише психологічний тиск: слідкування сигналізувало про можливий арешт.

28 листопада 1970-го кґбісти вбили Аллу, яка гостювала у свекра поблизу Василькова, звинувативши спочатку її чоловіка, а потім свекра, якого знайшли мертвим на залізничній колії за декілька днів після вбивства Алли.

За кілька тижнів чоловік забирав у міліції речі загиблих. Запитав, чи страждала дружина перед смертю. Офіцер пояснив: "Убито одним ударом, професійно!" Зарецький-старший професіоналом не був – усе життя працював бухгалтером.

Аллу Горську ховали 7 грудня на Берковецькому кладовищі. Труну не відкривали. Всіх друзів небіжчиці, які виступили на похороні, невдовзі арештували.

Джерело: https://t.me/istoriya_ukrainy/10011

Новости портала «Весь Харьков»