День перемоги над нацизмом

Після Дня пам’яті і примирення, сенси якого добре зрозумілі, настає День перемоги над нацизмом, з яким начебто все ясно так само, якщо не краще. Але мені здається, що тут треба подивитися уважніше та є про що поговорити.

По-перше, перемога над нацизмом не є повною без перемоги над комунізмом. Обидві тоталітарні ідеології варті одна одної, так само як і їхні тогочасні лідери. Можна дивитися на це як з точки зору світової, так і з української, і в обох випадках ми побачимо те саме. Безумовно, сама по собі перемога над нацизмом як ідеологією і системою, що принесла світові незчисленні страждання і смерть, є великою справою. Але Друга світова війна не була у чистому вигляді зіткненням вільного світу зі світом тоталітаризму. Одна одній протистояли три сили: дві тоталітарні машини і вільний світ, причому конфігурація склалася так, що вільний світ разом з однією тоталітарною силою перемогли іншу. Досить ймовірно могла скластися й інша конфігурація, коли пакт Молотова-Ріббентропа би продовжував діяти (а два режими поступово примирили би свої ідеологічні розбіжності), або коли Сталін вдарив би перший і радянські танки дійшли би до Ла-Маншу (а все було готово до дня «М»), або коли парламент замінив би Черчилля на більш схильного до миру з німцями (популярність нацизму в Британії була досить високою, не кажучи вже про ідею уникнення війни), і тоді другого фронту б не було.

Отже, вільний світ разом з однією тоталітарною силою перемогли іншу, а після того практично негайно тоталітарна сила, що перемогла, вступила у війну з вільним світом. На щастя, ця війна була безкровною, якщо не рахувати десятків кривавих конфліктів країн-сателітів по всьому світу протягом десятків років. Зі світової точки зору, перемога над нацизмом без перемоги над комунізмом була лише частковим тріумфом.

Ще яскравіше ситуація виглядає з української точки зору. Друга світова війна принесла незчисленні страждання українцям, але самій Україні вона нічого не дала. Мільйони українців загинули, терени України стали полем битви з усіма наслідками для її економіки та інфраструктури, але Україна не отримала незалежність. Ілюзія про те, що нацистська диктатура краще радянської (була така ілюзія у західних областях після комуністичного терору 1939-1941), швидко розвіялася. Ілюзії про те, що радянська диктатура краща нацистської, там ніколи не було, а у решті регіонів тоталітаризм вже зламав людей. Українці не стали вільними, так само як естонці та поляки, хоча поляки принаймні мали свою державу і могли будувати відносно незалежну політику у певних сферах. Україні залишилося ще майже півстоліття бути під радянським режимом, а наслідком цього стала ще чверть століття постколоніальної залежності формально незалежної країни і, врешті, війна за незалежність, що триває нині. І це знову має нагадати нам про цінність власної держави і про абсолютну необхідність власного проекту майбутнього, без якого народ та країна стають лише ресурсом для тих, хто власний проект майбутнього має.

Отже, перемога лише над одним крилом тоталітарної ідеології є неповною з будь-якої точки зору. Навіть з єврейської точки зору: перемога над нацизмом зупинила страшну машину Голокосту (хоча цей побічний ефект не був метою жодної зі сторін, адже ніхто не змінив військових планів задля прискорення звільнення концтаборів, не розбомбив жодної газової камери чи печі крематорію, і про це вчора нагадав відомий український рабин Ішайя Гіссер), але інша тоталітарна машина, що перемогла, незабаром почала готувати новий Голокост, якому запобігла лише смерть Сталіна у березні 1953. Ще більш виразно виглядатимуть підсумки зіткнення двох тоталітарних систем з кримськотатарської чи чеченської точки зору.

Таким чином, ми мусимо пам’ятати у день перемоги над нацизмом, що комунізм не переможений і не осуджений. Україна, яка постраждала від комунізму чи не найбільше, стала би хорошим місцем для такого суду. Я вірю, що одного дня він станеться, як свого часу був засуджений нацизм у Нюрнберзі.

Друге зауваження полягає в тому, що нацизм не переможений остаточно — якщо розглядати його не у вузько гітлерівському, німецькому сенсі, а ширше — як людиноненависницьку ідеологію вищості одних над іншими, як фашизм, тобто поєднання крайнього націоналізму і ксенофобії з авторитаризмом, культом особи, мілітаризмом, тоталітаризмом, презирством до демократії та прав і свобод людини та возвеличенням сили держави. Ми бачимо не лише по всій Європі, але й в Україні достатньо багато праворадикальних сил, які заслуговують бути названими ідейними нащадками фашистів. І поки вони не переможені, свято не буде повним.

Фашисти нині не лише серед марґіналів, а й подекуди при владі. Радянський комуністичний інтернаціоналізм в Росії якось непомітно, але виразно перетворився на «руський мір», що являє собою безпосередню форму фашизму. Всі перелічені вище ознаки фашизму присутні, у тому числі утвердження безумовного права одного народу вирішувати за інші народи їхню долю. Імперія неможлива без колоніалізму, який має лише дві ідеологічні підстави — расизм і фашизм.

Отже, святкуючи перемогу над нацизмом, пам’ятаймо, що фашизм знову підняв голову на Сході і на Заході, а суд над комунізмом ще попереду. А значить, перемога не остаточна, і наше покоління має свої зобов’язання щодо внеску в цю остаточну перемогу. Хтось робить цей внесок безпосередньо сьогодні в окопах і штабах, тож шана цим людям мусить бути не меншою, ніж тим, хто віддав сили і, можливо, життя перемозі над нацизмом, яка сталася 72 роки тому.

По материалам: site.ua

Автор: Валерій Пекар

Новости портала «Весь Харьков»