Класик американської драматургії Торнтон Вайлдер і його п'єса «Наше містечко», за яку він вдруге став лауреатом Пулітцерівської премії, в російськомовному просторі не надто відомі. Можливо, не випадково, але, однозначно, дуже даремно. У цьому тексті, в його героях і сюжеті - є те, чого нам всім сьогодні дуже не вистачає для щастя. Як часто ми помічаємо, що живі? Іноді ми чуємо історії про людей, які побувавши за крок від смерті, дивом уникнувши аварії або вилікувавшись від страшної хвороби — раптом усвідомлюють радість бути живим! «Теж мені, месія», — іронічно посміхнувшись, ми продовжуємо свій біг по лінії життя. Звичка будувати плани і відкладати життя на потім — так живе більшість. Закінчити інститут, вийти заміж, купити новий гаджет, поїхати до моря — і ось тоді! Але досягнувши однієї мети, ми відразу ставимо собі іншу, схожу. І навіть морем, сонцем і Заходом нам ніколи насолодитися, адже наступна мета вже така близька, потрібно встигнути досягти, добігти! Але є інші люди. Їх небагато, але вони є. Вони радіють моментів. Вони щасливі лише тому, що прокинулися. Їхнє життя легке. Такими хочеться стати. І ви можете! Потрібно лише трошки зменшити швидкість, прислухатися до себе і уважно поглянути на близьких. Відчуваєте? Це і є життя.