10.01.2015
Просмотров: 372

Коли відкам'яніють половецькі баби. Різдвяна притча

"СК" продовжує збирати забуті традиції святкування Різдва на СЛобожанщині. Пропонуємо вам одне з повірь Святвечора, що відзначають православні 6 січня.

Про забуті традиції та цікаві повір’я кореспонденту «СК» розповів кандидат філологічних наук, директор Етнографічного музею «Слобожанські скарби» ім. Гната Хоткевича НТУ«ХПІ» Михайло Красиков.

Як і сьогодні, наші предки цього дня носили своїм хрещеним вечерю. З-поміж різних гостинців хрещені батьки обов’язково дарували їм різнокольорові пряники. Хлопцю – «коня», а дівчині – «бариню». Парубкові казали: «Щоб ти був скорий на ноги, щоб усе скоро робив, коня тобі даю, рости здоровий!» А дівчині говорили: «Будь здорова, щаслива і гарна, як ця бариня!»

До речі, щодо самого носіння вечері, існувала легенда про половецьких баб. Вона була записана у ХІХ столітті на Полтавщині Василем Гнилосировим. Цю легенду Михайло Красиков знайшов у київському архіві.

Як ми знаємо, ці баби і зараз є на території області. Зокрема, кілька стоїть біля будівлі Харківського історичного музею. А був час, коли баби стояли просто у степу, на пагорбах. За легендою, у святвечір вони ходили одна до одної.

– Одна баба приходить до іншої і запитує: «А що, носить онук вечерю до баби?» (Малася на увазі не лише рідна бабуся, а й баба-повитуха, яку теж шанували саме у святвечір). Баба, до якої прийшли в гості, піднімає руку, приставляє до лоба, дивиться, чи бігають по селу дітки, і каже: «Носить». А та відповідає: «Ну, як носить, то нам ще довго стояти, а як носити не будуть, то ми відкам’яніємо», – розповів Михайло Красиков.

Сенс цієї легенди тому, що якщо традиційні звичаї забудуть, у світі все перевернеться: люди стануть «кам’яними», а баби оживуть.

Уже наступного дня по селах ходили колядники. Хлопці робили це весь день 7 січня, а дівчата вже ввечері 7 та 8 січня. Іноді водили «козу».

– Зазвичай хлопець одягав навиворіт кожух, йому робили ріжки або якусь маску та копитця. Коли «козу» заводили в хату, вона починала бешкетувати та вибрикувати. «Коза» говорила: «Де коза ходить, там жито родить, а де не буває, там вилягає». Тобто вона сприяла плодючості в господарстві, – розповів Михайло Красиков. – Потім «коза» раптом падала. І треба було кликати «лікаря». Після чарки горілки, яку давав господар, «коза» раптово оживала.

Ще був звичай ходити із зіркою. Її робили з паперу. Найчастіше з нею ходили старші діти або дорослі, оскільки для цього треба було добре знати досить довгі тексти. Коли вони співали «Іде звізда чудна!», запалювали у зірці свічку.

– Раніше ж не було електроенергії. Тож, коли вони вносили зірку, то вносили світло у хату, і це було побажанням світла і радості у житті цій родині, – каже етнограф.

Колядки співали персональні – господарю, господині, хлопцям, дівчатам, тобто для кожного члена родини могли виконати окрему пісню. Був у колядників і отаман. Ним могла стати навіть дівчина чи жінка. Окрему функцію виконував міхоноша. Він носив торбу, куди скидали всі подарунки.

Источник: slk.kh.ua

Автор: Інна Пирлик

Фото: promin.fm