Спочатку «повернулися у позаминуле століття», а тепер – до цивілізації: Співаківка знову зі світлом

Вісімдесят два населених пункти на Харківщині й досі залишаються без електроенергії. Переважно, усі вони знаходяться або поблизу кордонів із росією, або взагалі на лінії зіткнення, а відтак – перебувають під постійними обстрілами. На вже звільнених територіях швидкому підключенню до електромережі найчастіше заважають істотні руйнування та дуже щільна замінованість. Втім, «темних» плям на карті області поступово стає все менше. У селі Співаківка, що на Ізюмщині, електроенергія зникла в перші ж дні війни, прихопивши з собою зв’язок, інтернет та воду, що качали насоси зі свердловин у хати селян.

Валерія Меркулова, депутат Заводського старостинського округу

Сложили печку во дворе, многие так сделали, и дровами топили. И грели воду. На стирку, на купание, на посуду. Вот так обходились. Вернулись в прошлій век. В позапрошлій.

До того ж згадує Валерія Меркулова, співаківці опинилися у повній ізоляції, адже в Ізюм тоді вже зайшли рашисти, а дорогу на Харків відрізав зруйнований міст. А потім окупанти прийшли й у Співаківку та почали встановлювати свої порядки й найперше – шукати та відбирати в селян телефони.

Валерія Меркулова, депутат Заводського старостинського округа

У нас біло радио, радио біло подпольное, мі его прятали, включали утром рано, новости какие-то если услішим, то хорошо. Но, в основном, все глушилось. Мі біли изолировані от інформации.

Ізюм у цей час піддавався страшним обстрілам та бомбардуванням, і люди з нього почали масово тікати. Дуже багато ізюмчан знайшли прихисток у Співаківці. Саме тоді ми відчули що таке голод, каже місцева бібліотекарка Надія Степанян.

Надія Степанян, бібліотекар Співаківської сільської бібліотеки

Люди із Ізюма приїхали сюди. Ну, припустимо, у мене було 13 чоловік тоді, ми не знали що їсти. Швиденько з’їли… хоча в мене, я такий не запасливий чоловік і запасів майже не було.. так крупу з заводів передали, на човенах перевезли, соєву олію.. і от ми якось намагались.. консервацію бистро з’їли.

Страшні випробування тривали чотири з половиною місяці, а потім, коли українські військові почали вибивати ворога з Харківщини, рашисти просто повтікали звідси. Пані Валерія згадує, що саме напередодні в окупантів відбулася ротація і в село зайшли нові підрозділи.

Валерія Меркулова, депутат Заводського старостинського округа

Зашли сюда с сумками, с провизией, с одеждой – все по пустім домам, где у них біла локация, и в школу. Буквально ночь переночевали и в 8 утра 10 сентября они бістренько-бістренько все собрались и уезжали кто на чем мог и бросали все.

Бійці ЗСУ у Співаківку зайшли вже наступного дня і село стало потроху повертатися до звичного життя. Спершу, кажуть мешканці, дуже допомогли волонтери, що привозили все необхідне – від генераторів до продуктів та ліків. А от без електрики та без нормального зв’язку довелося обходитися ще довго. Аби додзвонитися до рідних чи у справах, інколи із телефоном навіть на дерева лазили, жартують співаківці. А сільська бібліотека у цей час була справжнім осередком життя.

Надія Степанян, бібліотекар Співаківської сільської бібліотеки

Ой! Без світла книжки це єдиний світлий момент в нашому житті. люди дуже, дуже з великою охотою йдуть до нас, беруть… і я їм кажу що тепер у нас буде більше книжок українською мовою.

Без телевізорів та інтернету селяни швиденько розбирали детективи та любовні романи, або фантастичні твори. До того ж, бібліотечні фонди Співаківки поповнили вцілілі книжки однієї з сусідніх бібліотек. Щоправда, частина з них була у такому жахливому стані, що пані Надія й досі не може заспокоїтися.

Ця книжка пробита наскрізь, бачите. Дуже боляче на це дивитися.

Ці, понівечені уламками книжки, після війни стануть експонатами бібліотечного музею, обіцяє Надія Степанян.

Надія Степанян, бібліотекар Співаківської сільської бібліотеки

Я обов’язково це залишу, а повернуться наші дітки, будду їм показувати, що наробили наші асвабадітєлі з книжечками.

Днями у Співаківці нарешті з’явилося світло. У Харківобленерго кажуть: порівняно з іншими населеними пунктами Ізюмщини тут було дещо менше роботи.

Віталій Борщ, начальник Ізюмського РЕМ

Це село не таке зруйноване. так, пошкоджень багато мережами, але таких. якщо ми над таким селом як Студенок працювали місяці 2, по самому селу, то тут нам 2 тижні десь вистачить.

У цьому випадку, каже Віталій Борщ, проблемою стало те, що найближче місце, від якого можна було заживити це село, знаходилося аж у сорока кілометрах. А відтак довелося ледь не заново будувати зруйновану вщент високовольтну лінію. А вельми небезпечною роботу енергетиків робила суцільна замінованість території.

Віталій Борщ, начальник Ізюмського РЕМ

Сапери – щоденна робота. попередньо проходили, розміновували, підривали, потім контролювали наші бригади, кожен крок постійно в присутності працівників ДСНС.

Відколи пішли чутки про підключення електроенергії, співаківці, що виїхали з рідного села, почали думати над поверненням додому.

Віталій Борщ, начальник Ізюмського РЕМ

Дзвонять, кажуть як тільки – ми відразу поїдемо. Вони всі десь – хто в Ізюмі, хто в Харкові. Це все село воно повне, як було до війни. я думаю, що воно до життя повернеться на 100%.

Тим більше, що село, розташоване вздовж берега Сіверського Дінця, дійсно уникнуло сильних руйнувань – снаряди та міни літали НАД ним, згадують місцеві. Тож, шанси на відродження на довоєнному рівні дійсно високі, адже більшість будинків тут вціліли.