Завдання вижити. Як під обстрілами живуть залежні від діалізу?
Через війну чимало людей опинились в ситуації, коли найстрашніше – не уламки чи вибухи: залишитися без рутинної медичної допомоги дорівнювало болісної смерті. Так, для людей на нирковому діалізі навіть евакуація в інші регіони стала складним завданням, у цьому вони не були рівними у можливостях з іншими харків’янами. Для тих, хто залишався в окупації, надії не залишалося зовсім. Олександр Пархоменко – пацієнт відділення хронічного діалізу та активіст пацієнтської організації. Щоб жити, йому потрібно кожні три дні по чотири години проходити штучне очищення крові на спеціальному апараті діалізу. Таких людей в регіоні – понад 200. 24 лютого він, як й всі, прокинувся від вибухів. Але, після розуміння війни, перша думка була не про евакуацію, а саме про діаліз – був день процедури. В той день хворим ще допомогли, але повідомили – скоріш за все, далі в Харкові діаліз їм проводити не зможуть. Олександр розпочав телефонувати в обласні центри нефрології, щоб розуміти, куди їхати. Адже від однієї процедури діалізу до наступної повинно було пройти не більше трьох діб. Якщо для когось затори на дорогах були неприємною проблемою, для нього – питанням життя.
Олександр Пархоменко, пацієнт відділення хронічного діалізу
Ночь мы ночевали в Кировограде в детском саду, и потом мы поехали в Винницу Я узнал контакты в Виннице, позвонил, это мы как раз из Кировограда в Винницу. И там была самая большая очередь 4 километра мы ехали 7 часов.
У Вінниці Олександр вирішив не залишатися – центри були перевантажені біженцями, складно було знайти житло. Його та сотні інших хворих врятували європейські волонтери, які організували перевезення важко хворих до Європи. Безкоштовно живуть, лікуються та отримують діаліз харків’яни у Польщі, Чехії, Швейцарії, Німеччині. Сам Олександр зараз у Румунії.
Олександр Пархоменко, пацієнт відділення хронічного діалізу
На таможне очередь была километров 7-8, и пешеходый переход тоже. Но люди из Румынии и волонтеры из Черновцов связались и они по встречной полосе помогли доехать до таможни. Человек, который организовал это все – Эммануэль Унгариано, это депутат румынского парламента, который занимается опекой диализных больных.
Частина харківських пацієнтів стали внутрішніми переселенцями, вони за домовленостями НСЗУ одержують безкоштовний діаліз в інших обласних центрах. Але більше сотні пацієнтів не наважилися на ризикований переїзд та залишились у Харкові. Попри їхні побоювання, лікарі не припинили надання медпослуги.
Людмила Михайлюк, директорка Слобожанського центру нефрології
Мы понимали, что сокращая оказание помощи, мы укорачиваем жизнь пациентов. Поэтому когда прошли адаптационные периоды тяжелые – неделя, две, – мы вернулись к графику работы, который полноценен для пациента – три раза в неделю по 4 часа. Сложность была по доставке пациентов, потому что приходилось работать во времена сильных обстрелов, но пациент тоже понимает – гибель либо при доезде на процедуру либо без процедуры.
Світлана Коваленко, харків’янка
Меня водил муж, мы ходили пешком, иногда на такси. Попадали под воздушную тревогу – А что страшнее, тревога или остаться без диализа? – Я не задумывалась никогда, я знала что приду и получу диализ. Тяжело было, сначала н двухдневку перевели, потом на трехдневку, но я очень благодарна нашим врачам.
Перенести центр у спокійніше місце або спустити в бомбосховище технічно неможливо – лікарі ризикували і ризикують разом зі своїми пацієнтами, яких не можна навіть у момент повітряної тривоги від’єднати від апарата.
Олена Білостоцька, лікар-нефролог
Мы находимся вместе с пациентами, процедура 4 часа, пациенты находятся на процедуре, мы как могли укрепили окна, стекла, все двери, выходы Мы их успокаиваем, если ситуация требует медицинских корректировок, даем успокоительные, но на вербальном уровне пытаемся сгладить.
Ліки діставали через “Лікарів без кордонів”, міжнародних волонтерів, самі їздили до спокійніших міст за медикаментами, коли постачальники боялися везти їх до Харкова. У центрі завжди є запас на кілька місяців, щоб не було загрози припинення процедури. Також персонал, а у місті залишилися не всі, чергував по кілька змін та буквально жив у клініці.
Людмила Михайлюк, директорка Слобожанського центру нефрології
Практически мы здесь жили первый месяц, полтора, только сейчас мы приходим сюда и ездим домой. Обустроили здесь быт, у нас есть цокольное отделение – расположили там спальные места, организовали питание. Нам помогали и пациенты, и их родственники, и волонтеры – мы тут жили, неделями.
Як тільки пройшов перший шок початку війни, лікарі зіткнулися з новим викликом. З Північної Салтівки та окупованих територій до них стали прориватися пацієнти, які кілька тижнів перебували без діалізу. Опухлі, з загрозливими для життя показниками, деякі вже не могли ходити. Окупанти неохоче пропускали їх на блокпостах, перевіряли медичні довідки.
Олександр Шляхов, житель с. Ковшарівка (Куп’янский район)
Больше недели мы сидели ждали выезда, не давали нам транспорт, но водители отказывались ехать, потому что город был оккупирован полностью. И потом один человек, волонтер, согласился ехать на скорой помощи. Мы выехали третьего марта, это уже более двух сеансов мы пропустили. Выехали через блокпосты российские, а потом и наши. Приехали и начали тут жить. Мы живем тут в 17 больнице, нас с Купянска 10 человек, нам заменили семью. У нас у каждого была справка, что нужен диализ, и на блокпостах я смотрел на этих нищебродов: молодые пацаны, которые приехали сюда убивать, но пропустили Страшнее было остаться там, ждать медленной смерти.
Але ж випускали не всіх. Найскладніших пацієнтів привозили до центру після звільнення деяких сіл.
Олена Білостоцька, лікар-нефролог
Пациент из Дергачевского района из Безруков он пропустил процедуру, около 2 месяцев он не получал процедуру, доставили спасибо докторам скорой помощи, его доставили спустя 2 месяца к нам, он поступил в выраженниших отеках, его даже никто не узнал, человек полностью был оттекший, у него не было глаз, руки были налиты, гемоглобин был ниже 60, в течение 2 недель мы абсолютно стабилизировали его.
Наразі лікарі центру не знають про долю лише двох пацієнтів, які залишились на окупованій території. Одна дівчина виїхала в росію та отримує діаліз там, близько сотні пацієнтів мешкають у Харкові чи навіть у лікарні, ще майже стільки ж, завдяки європейській допомозі, отримують медичні послуги в країнах ЄС. Але не всі хворі на ниркову недостатність змогли вижити через війну. Пацієнтські організації задокументували щонайменше один випадок смерті пацієнтки черен ненаданий діаліз. Дівчину з Маріуполя вивезли запізно, її везли в Кропивницький, але допомогти вже не встигли. Доля десятків хворих є невідомою.
