Китай не зробив помилки Кіссінджера у спробі відірвати Европу від Америки

Европа майже все б віддала заради миру, але в Пекіна були інші розрахунки.

Ґабріеліюс Ландсберґіс для Foreign Policy, 02.12.2025

Автор є колишнім міністром закордонних справ Литви, та чинним науковим співробітником Інституту міжнародних досліджень імені Фрімена Споґлі Стенфордського університету.

*

Китай став на бік Рóсії у війні проти України, але це досі не змусило лідерів Европи замислитися належним чином. Від фінансової підтримки Москви до постачання критичних технологій рóсійській оборонній промисловості — «партнерство без меж» між Китаєм і Рóсією має цілком реальні наслідки для війни в Україні — і для всієї майбутньої безпеки Европи.

На початку 2025 року я стверджував, що скорочення Вашингтоном своїх зобов’язань у царині европейської оборони спонукатиме Пекін повторити «хід Кіссінджера» щодо трансатлантичного альянсу — осипаючи Евросоюз подарунками, щоби вирвати його з орбіти США. Минув певний час, тож варто перевірити, як усе склалося.

У лютому зростаюча ворожість адміністрації Трампа до Европи та публічне підривання довіри до зобов’язань США у царині безпеки спровокували сплеск активности китайських дипломатів у Европі: вони завзято зустрічалися з чиновниками на Мюнхенській конференції з безпеки та в різних столицях. Вони також зверталися до тих осіб, які раніше отримували мало уваги через свою критичну позицію щодо Китаю.

Відтоді, як Рóсія вторглася в Україну у 2022 році, европейські лідери буквально благали Китай допомогти зупинити агресію. Коли президент США Дональд Трамп відвернув увагу Вашингтона від Европи, Китай не мав кращого моменту, щоб відповісти на це прохання. Европа була готовою заплатити за таку допомогу велику ціну. Список побажань Китаю міг охоплювати гарантії невтручання в Індо-Тихоокеанському регіоні, а також ширший доступ до европейських ринків і технологій. Стати гарантом европейської безпеки в рамках мирної угоди, укладеної за посередництва Пекіна — геополітична концепція, яка ще донедавна здавалася немислимою — стала би вінцем китайської дипломатії.

У поєднанні з відчуттям, що звичний трансатлантичний якір «поплив», цей дрейф Европи у бік Китаю здавався тоді незворотним. Европа є ледь здатною вижити без імпорту китайських рідкоземельних елементів, а різний рівень доступу до ринку серед країн ЕС свідчить, що окремі частини Европи вже тоді рухалися в китайському напрямку.

Китайський вплив на Москву міг стати основою для ширшого компромісу. Китай став головним постачальником обладнання для виробництва озброєнь, необхідних Рóсії для війни, і останнім прикладом цього є китайський завод з виробництва боєприпасів у Білорусі, рóсійському васальному утворенні. Закупівля китайською стороною рóсійської нафти є фінансовою жилою для Кремля. Якби Пекін використав цей вплив, щоб обмежити конфлікт, він міг би відіграти ключову роль у безпеці Европи й здобути велику прихильність европейських столиць. Якби Китай зумів зупинити найбільшу війну в Европі з часів Другої світової, він міг би вимагати будь-якої ціни в майбутніх переговорах. Спротив китайському імпорту — наприклад, електромобілям і обладнанню 5G — розсипався б, якби Китай приборкав Рóсію і взяв на себе роль миротворця в Европі.

Еспанія — ранній приклад того, як могла би виглядати більш окітаєна Европа: Мадрид відкинув тиск Вашингтона щодо збільшення оборонних витрат і натомість прагне зміцнювати зв’язки з Пекіном. Китай міг припускати, що за умов відвернення США від Европи дедалі більше країн наслідуватимуть приклад Еспанії й відповідатимуть на китайські ініціативи.

Але замість того, щоб підносити Европі «пряники», Китай подвоїв ставки на постачання «батогів» для Рóсії. Аналітики оцінюють, що 80–90% рóсійської військової продукції виготовляється за допомогою китайського обладнання чи компонентів. Це свідчить про те, що, якби Китай припинив підтримку, Рóсія не змогла би продовжувати війну з нинішньою інтенсивністю або була змушеною компенсувати зменшення виробництва техніки мобілізацією набагато більшої кількости чоловіків, повернувшись до тактики «людських хвиль», характерної для попередніх етапів війни.

Китай вирішив повністю зробити ставку на свого хворого та вразливого сусіда. Він сприяє агресії та підриву нормального життя в Европі й остаточно відмовився від спроб стати новим геополітичним полюсом для континенту.

Китайські лідери, імовірно, розрахували, що навіть за нинішньої адміністрації США багатовікові трансатлантичні зв’язки Европи буде складно розірвати. Натомість їхнього союзника — Рóсію — загнано в кут. Президент Владімір Путін не може припинити чи навіть сповільнити війну, не ризикуючи стабільністю свого режиму. Без китайської підтримки йому доведеться оподатковувати й мобілізовувати рóсійський середній клас, який він досі намагався захищати, що спричинило би зростання невдоволення. Він, безперечно, пам’ятає, як суспільний шок через втрати в Афґаністані — зокрема серед родин загиблих — прискорив розпад Радянського Союзу, про що Путін досі так шкодує.

Китай стверджує, що його компанії також продавть обладнання Україні. Це нещире твердження з кількох причин. По-перше, Україна отримує лише цивільні компоненти, а не запчастини до дронів і ракет, як Рóсія. По-друге, Китай обмежує обсяг і якість постачань для України, гарантуючи тим самим перевагу Рóсії. Надання переваги Рóсії є стратегічним кроком Китаю, тоді як китайські поставки Україні — це лише комерція, спосіб витиснути прибуток з чужого горя.

Можливість впливати й потенційно спрямовувати військову активність Рóсії в Европі — чи в Україні, чи деінде — є величезним активом, який варто зберігати й розширювати. Через рóсійську війну проти України й атаки в «сірій зоні» на країни НАТО увагу Европи повністю зосереджено на власній безпеці, і вона навряд чи допоможе США у разі конфлікту в Індо-Тихоокеанському регіоні. Водночас підтримка Рóсії дає Китаю важелі впливу на дії Москви.

Китай, імовірно, також прагне використати нові важелі впливу на Рóсію для доступу до прибутковіших частин її економіки. З огляду на ключову роль Китаю в рóсійській військовій економіці, цілком ймовірно, що Кремль розплачується не грошима, а частками в своїх активах. Якщо війна триватиме, Китай може здобути нові частки в рóсійській економіці, націлившись на її найцінніші активи — природні ресурси.

Західні санкції та далекобійні атаки України обмежують здатність Рóсії видобувати й експортувати нафту й інші ресурси. Деякі з пошкоджених об’єктів можна відновити лише за допомогою західних технологій, які наразі заборонено до експорту в Рóсію. Але Китай може запропонувати їй допомогу, навіть якщо наразі не має всього необхідного обладнання. Щойно Китай розробить чи отримає ці технології, він зможе забезпечити Росію всім, що потрібно. Таким чином, Китай дедалі більше поглинатиме рóсійську економіку, і Москва не матиме змоги цьому протистояти.

Зрештою, китайці пам’ятають свою історію. У XIX столітті імперія Цін втратила величезні території на користь Рóсії. Сучасне китайське керівництво є одержимим ідеєю «виправлення історичної несправедливости» — саме цим воно виправдовує свої претензії на Південно-Китайське море й Тайвань. Досі Китай не був гучним щодо перегляду свого північно-східного кордону. Але день, коли Пекін попросить Москву повернути Зовнішню Маньчжурію, може настати раніше, ніж очікують.

Залежність Рóсії від Китаю нині є майже екзистенційною. Без китайської підтримки режим Путіна опинився б під реальною загрозою краху. Така одностороння залежність фактично робить Рóсію васалом Китаю — відлуння підлеглости Московії Золотій Орді. Якщо Китай змусить її надсилати війська до Індо-Тихоокеанського регіону, іронія буде повною.

Якщо розглянути всі ці події разом, вимальовується чітка картина. Китай, попри початкові жести в обидві сторони, не є зацікавленим у переосмисленні стосунків з Европою. Переваги підтримки Рóсії проти Европи краще відповідають довгостроковій стратегії Пекіна, ніж невизначені переваги зближення з Европою сьогодні. Китай не має жодного інтересу у встановленні миру в Европі чи у відбудові України, як наївно сподівалися деякі европейці. Натомість він будує політично й економічно інтегровану систему з підлеглою Рóсією.

Путін теж отримує чіткі вигоди від цієї схеми. Ще до війни створена ним корумпована авторитарна економіка не була життєздатною, і він ніколи не мав наміру її реформувати. Щоб утримати свій режим при владі, він запропонував росіянам новий суспільний договір, заснований на відновленні імперської величі. Росіяни прийняли бачення Путіна щодо відродження імперії й, здається, не надто переймаються його вартістю. Внутрішня легітимність Путіна тепер залежить від військових успіхів і територіальної експансії. А здійснити це він може лише за підтримки Китаю.

США не отримують жодної вигоди, залишаючи Европу на милість осі Москва–Пекін. Ослаблена Европа — особливо якщо Рóсія поширить війну за межі України — не зможе допомогти Сполученим Штатам. Цілком імовірно, що Рóсія підтримає Китай політично, військово та в інший спосіб у разі конфлікту в Індо-Тихоокеанському регіоні.

Европа більше не має справу лише з Рóсією — ослабленою державою-парією. Европа стикається з дедалі міцнішою віссю, яка має на меті зруйнувати західну солідарність. Китай зробив свій вибір — і настав час, щоби і Европа, і США усвідомили наслідки цієї китайсько-рóсійської осі як для Европи, так і для світу загалом.

Джерело: https://www.facebook.com/radiolemberg

Новости портала «Весь Харьков»