Останній шанс Заходу. Як побудувати новий світовий порядок, поки не стало надто пізно

Президент Фінляндії Александр Стубб у великій статті для Foreign Affairs аналізує кризу ліберального порядку та зростання мультиполярності, роль глобального Заходу, Сходу й Півдня у формуванні нової архітектури міжнародних відносин. Автор закликає до реформування ООН, оновлення багатосторонніх інституцій та впровадження «реалізму, заснованого на цінностях». Texty.org.ua наводять переклад матеріалу.

За останні чотири роки світ змінився більше, ніж за попередні 30. Наші стрічки новин переповнені конфліктами та трагедіями. росія бомбардує Україну, Близький Схід кипить, а в Африці вирують війни. Зі зростанням конфліктів, схоже, демократії занепадають. Епоха після холодної війни закінчилася. Попри надії, що виникли після падіння Берлінської стіни, світ не об'єднався, прийнявши демократію та ринковий капіталізм. Дійсно, сили, які мали об'єднати світ — торгівля, енергетика, технології та інформація — тепер розривають його на частини.

Ми живемо у новому світі безладу. Ліберальний, заснований на правилах порядок, що виник після Другої світової війни, нині занепадає. Багатостороння співпраця поступається місцем багатополярній конкуренції. Опортуністичні угоди здаються важливішими за захист міжнародних правил. Суперництво великих держав повернулося, і саме протистояння між Китаєм та Сполученими Штатами визначає рамки геополітики.

Але це не єдина сила, що формує світовий порядок. Нові середні держави — Бразилія, Індія, Мексика, Нігерія, Саудівська Аравія, Південна Африка та Туреччина — стали чинниками змін. Разом вони мають економічні ресурси та геополітичну вагу, здатні схилити світовий порядок до стабільності або ще більшого хаосу.

Вони також мають підстави вимагати змін: багатостороння система після Другої світової війни не змогла належно відобразити їхню позицію у світі й надати їм роль, на яку вони заслуговують.

Формується трикутне суперництво між тим, що я називаю глобальним Заходом, глобальним Сходом і глобальним Півднем. Обираючи між зміцненням багатосторонньої системи чи пошуком багатополярності, глобальний Південь визначить, чи схилиться геополітика наступної ери до співпраці, фрагментації чи домінації.

▶ ️Наступні п’ять-десять років, ймовірно, визначать світовий порядок на десятиліття вперед. Коли порядок усталюється, він зазвичай тримається певний час. Після Першої світової війни новий порядок тривав два десятиліття. Наступний, після Другої світової, — чотири десятиліття.

Тепер, через тридцять років після завершення холодної війни, знову формується щось нове. Це останній шанс для західних країн переконати решту світу, що вони здатні на діалог, а не монолог, на послідовність, а не подвійні стандарти, на співпрацю, а не домінацію. Якщо країни відмовляться від співпраці на користь конкуренції, світ очікує ще більший конфлікт.

Кожна держава має власну дієздатність, навіть такі невеликі, як моя країна — Фінляндія. Головне — намагатися максимально використати свій вплив і наявні інструменти для пошуку рішень. Для мене це означає робити все можливе, щоб зберегти ліберальний світовий порядок, навіть якщо він нині не в моді.

Міжнародні інститути та норми забезпечують основу для глобальної співпраці. Їх потрібно оновити й реформувати, щоб краще відобразити зростаючу економічну та політичну силу глобального Півдня та глобального Сходу.

Західні лідери давно говорять про нагальність реформування багатосторонніх інституцій, таких як Організація Об’єднаних Націй. Тепер ми повинні це зробити, починаючи з перерозподілу влади в ООН та інших міжнародних органах — Світовій організації торгівлі, Міжнародному валютному фонді та Світовому банку.

Без таких змін багатостороння система у нинішньому вигляді розвалиться. Ця система не є досконалою; вона має вроджені вади й ніколи не може точно відобразити навколишній світ. Але альтернативи набагато гірші: сфери впливу, хаос і безлад.

Історія не закінчилася

Я почав вивчати політологію та міжнародні відносини в Університеті Фурмана у Сполучених Штатах у 1989 році. Тієї осені впала Берлінська стіна.

Невдовзі після цього Німеччина возз’єдналася, Центральна та Східна Європа звільнилися від кайданів комунізму, а світ, який був біполярним — із комуністичним та авторитарним Радянським Союзом у протистоянні з капіталістичними та демократичними Сполученими Штатами — став однополярним. Сполучені Штати стали беззаперечною наддержавою. Ліберальний міжнародний порядок переміг.

Тоді я був у захваті. Мені, як і багатьом іншим, здавалося, що ми стоїмо на порозі світлішої ери. Політолог Френсіс Фукуяма назвав той момент «кінцем історії», і я був далеко не єдиним, хто вірив, що тріумф лібералізму неминучий. Більшість національних держав неодмінно перейдуть до демократії, ринкового капіталізму та свободи. Глобалізація приведе до економічної взаємозалежності.

Старі поділи розтануть, і світ стане єдиним. Навіть наприкінці десятиліття, коли я закінчував свою докторську дисертацію з європейської інтеграції в Лондонській школі економіки, це майбутнє все ще здавалося близьким.

▶ ️Але це майбутнє так і не настало. Однополярний момент виявився недовгим. Після терактів 11 вересня 2001 року Захід відвернувся від базових цінностей, які нібито відстоював. Його відданість міжнародному праву поставили під сумнів.

Інтервенції під проводом США в Афганістані та Іраку зазнали невдачі. Світова фінансова криза 2008 року завдала серйозного репутаційного удару економічній моделі Заходу, що ґрунтувалася на глобальних ринках. Сполучені Штати більше не формували світову політику одноосібно.

Китай став новою наддержавою завдяки стрімкому зростанню виробництва, експорту та економіки, і його суперництво зі США відтоді почало визначати геополітику. Останнє десятиліття також принесло подальшу ерозію багатосторонніх інституцій, зростання недовіри й тертя щодо вільної торгівлі та посилення конкуренції в галузі технологій.

Повномасштабна агресивна війна росії проти України у лютому 2022 року завдала ще одного нищівного удару старому порядку.

Це було одним із найкричущіших порушень системи, заснованої на правилах, від кінця Другої світової війни і, безперечно, найгіршим, яке бачила Європа. Те, що винуватцем була постійна членкиня Ради Безпеки ООН, створеної для збереження миру, робило це ще більш ганебним. Держави, які мали б підтримувати систему, самі її зруйнували.

Мультилатералізм чи мультиполярність

Міжнародний порядок, однак, не зник. Серед руїн він зміщується від мультилатералізму до багатополярності.

Мультилатералізм (багатосторонність) — це система глобальної співпраці, що ґрунтується на міжнародних інститутах і спільних правилах. Його ключові принципи застосовуються однаково до всіх країн, незалежно від їхнього розміру.

Мультиполярність, навпаки, є олігополією влади. Структура багатополярного світу базується на кількох, часто конкуруючих полюсах. Угоди та домовленості між обмеженою кількістю гравців формують основу такого порядку, неминуче послаблюючи спільні правила й інститути.

▶ ️Мультиполярність може призвести до ситуативної та опортуністичної поведінки, а також до мінливого набору альянсів, що ґрунтуються на поточних інтересах держав. Мультиполярний світ ризикує залишити поза увагою малі та середні країни — великі держави укладають угоди «над їхніми головами». Якщо мультилатералізм веде до порядку, то мультиполярність тяжіє до безладу й конфлікту.

Зростає напруженість між тими, хто просуває мультилатералізм і порядок, заснований на верховенстві права, та тими, хто говорить мовою мультиполярності й транзакційності.

Малі держави й середні сили, а також регіональні організації — Африканський Союз, Асоціація держав Південно-Східної Азії, ЄС та південноамериканський блок МЕРКОСУР — підтримують мультилатералізм.

Китай, зі свого боку, просуває мультиполярність із відтінками мультилатералізму; він формально підтримує багатосторонні об’єднання, такі як БРІКС (незахідна коаліція, до якої спочатку входили Бразилія, росія, Індія, Китай і Південна Африка) та Шанхайська організація співробітництва, які фактично прагнуть створити більш мультиполярний порядок.

Сполучені Штати змістили акцент із мультилатералізму на транзакційність, але все ще мають зобов’язання перед регіональними інституціями, такими як НАТО. Багато держав, як великі, так і малі, проводять те, що можна назвати багатовекторною зовнішньою політикою. По суті, їхня мета — диверсифікувати відносини з багатьма акторами, а не приєднуватися до одного блоку.

Транзакційна або багатовекторна зовнішня політика визначається інтересами. Малі держави, наприклад, часто балансують між великими силами: вони можуть співпрацювати з Китаєм у певних сферах і ставати на бік США в інших, водночас намагаючись уникнути домінування з боку будь-якого одного актора.

Інтереси визначають практичні цілі держав, і це цілком легітимно. Але такий підхід не повинен відкидати цінності, які мають лежати в основі всіх дій держави. Навіть транзакційна зовнішня політика повинна спиратися на ядро фундаментальних цінностей. До них належать суверенітет і територіальна цілісність держав, заборона застосування сили, повага до прав людини та основних свобод. Країни мають очевидний інтерес у підтримці цих цінностей і забезпеченні реальних наслідків для порушників.

▶ Світ потребує мультилатералізму більше, ніж будь-коли, щоб вирішувати спільні виклики

Багато країн відмовляються від мультилатералізму на користь більш ситуативних домовленостей та угод. Сполучені Штати, наприклад, зосереджуються на двосторонніх торговельних та бізнес-угодах. Китай використовує Ініціативу «Один пояс, один шлях» — свою масштабну програму глобальних інфраструктурних інвестицій — для сприяння як двосторонній дипломатії, так і економічним транзакціям. ЄС укладає двосторонні угоди про вільну торгівлю, які ризикують не відповідати правилам Світової організації торгівлі.

Це, парадоксально, відбувається саме тоді, коли світ потребує мультилатералізму більше, ніж будь-коли, щоб вирішувати спільні виклики — зміну клімату, дефіцит розвитку та регулювання передових технологій. Без сильної мультилатеральної системи вся дипломатія стає транзакційною. Мультилатеральний світ робить спільне благо власним інтересом. Мультиполярний світ функціонує лише на основі власного інтересу.

«Ціннісний реалізм» Фінляндії

Зовнішня політика часто ґрунтується на трьох стовпах: цінностях, інтересах і силі. Ці три елементи є ключовими, коли змінюється баланс і динаміка світового порядку.

Я походжу з відносно невеликої країни з населенням майже шість мільйонів людей. Хоча ми маємо одну з найбільших оборонних сил у Європі, наша дипломатія базується на цінностях та інтересах. Сила — як «жорстка», так і «м’яка» — переважно є розкішшю великих гравців. Вони можуть проєктувати військову й економічну міць, змушуючи менших гравців узгоджуватися з їхніми цілями.

Але малі країни можуть здобувати силу через співпрацю з іншими. Союзи, групування і розумна дипломатія дають малому гравцю вплив, який значно перевищує розміри його армії та економіки. Часто такі союзи ґрунтуються на спільних цінностях, як-от відданість правам людини та верховенству права.

Як невелика країна, що межує з імперською державою, Фінляндія навчилася тому, що інколи держава має відкласти частину цінностей, щоб захистити інші — або просто вижити. Державність базується на принципах незалежності, суверенітету та територіальної цілісності.

Після Другої світової війни Фінляндія зберегла свою незалежність, на відміну від наших балтійських друзів, які були поглинені Радянським Союзом. Але ми втратили десять відсотків своєї території на користь СРСР, включно з районами, де народилися мій батько та дідусь із бабусею. І, що особливо важливо, нам довелося відмовитися від частини суверенітету. Фінляндія не могла приєднатися до міжнародних інституцій, до яких ми, на нашу думку, природно належали — зокрема, до ЄС і НАТО.

Під час холодної війни зовнішня політика Фінляндії визначалася «прагматичним реалізмом». Щоб запобігти повторній атаці з боку Радянського Союзу, як це сталося у 1939 році, нам доводилося йти на компроміси зі своїми західними цінностями. Ця епоха в історії Фінляндії, що дала міжнародним відносинам термін «фінляндизація», не є такою, якою ми могли б особливо пишатися, але вона дозволила нам зберегти незалежність.

Цей досвід зробив нас надзвичайно чутливими до можливості повторення подібного сценарію. Коли дехто пропонує фінляндизацію як спосіб завершити війну в Україні, я рішуче не погоджуюся. Такий мир мав би надто високу ціну — фактичну здачу суверенітету й територій.

Після завершення холодної війни Фінляндія, як і багато інших країн, прийняла ідею, що цінності глобального Заходу стануть нормою — те, що я називаю «ціннісним ідеалізмом». Це дозволило Фінляндії приєднатися до Європейського Союзу у 1995 році. Водночас Фінляндія припустилася серйозної помилки: вона добровільно вирішила залишатися поза НАТО. (До речі, я протягом 30 років був активним прихильником вступу Фінляндії до НАТО.)

Деякі фіни плекали ідеалістичну віру в те, що росія зрештою стане ліберальною демократією, тож вступ до НАТО не був необхідним. Інші боялися, що росія погано відреагує на вступ Фінляндії до альянсу. Ще інші думали, що Фінляндія, залишаючись поза альянсом, сприяє підтриманню балансу — і, відповідно, миру — у Балтійському регіоні. Усі ці міркування виявилися неправильними, і Фінляндія відповідно скоригувала курс; вона приєдналася до НАТО після повномасштабного вторгнення росії в Україну.

Це було рішення, що випливало як із цінностей Фінляндії, так і з її інтересів. Фінляндія прийняла те, що я називаю «ціннісним реалізмом»: відданість універсальним цінностям, заснованим на свободі, фундаментальних правах і міжнародних правилах, водночас із повагою до реальності світової культурної та історичної різноманітності. Глобальний Захід має залишатися вірним своїм цінностям, але розуміти, що світові проблеми не можуть бути вирішені виключно через співпрацю з однодумними країнами.

Ціннісний реалізм може звучати як суперечність у термінах, але це не так. Дві впливові теорії постхолодновоєнної епохи, здавалося, протиставляли універсальні цінності більш реалістичному погляду на політичні розломи.

Теза Фукуями про кінець історії розглядала тріумф капіталізму над комунізмом як початок світу, що ставатиме дедалі більш ліберальним і ринковим. З іншого боку, бачення Семюела Гантінгтона щодо «зіткнення цивілізацій» передбачало, що лінії геополітичних конфліктів перемістяться від ідеологічних відмінностей до культурних.

Насправді держави можуть використовувати обидва підходи, щоб орієнтуватися у сучасному мінливому світовому порядку. Формуючи зовнішню політику, уряди глобального Заходу можуть зберігати віру в демократію та ринки, не наполягаючи на їхній універсальності; в інших регіонах можуть переважати інші моделі. І навіть у межах глобального Заходу прагнення до безпеки та захисту суверенітету іноді робитиме неможливим суворе дотримання ліберальних ідеалів.

Країни мають прагнути до кооперативного світового порядку ціннісного реалізму, який поважає як верховенство права, так і культурні та політичні відмінності.

Для Фінляндії це означає налагодження діалогу з країнами Африки, Азії та Латинської Америки, щоб краще зрозуміти їхню позицію щодо російської війни проти України та інших триваючих конфліктів. Це також означає проведення прагматичних і рівноправних обговорень важливих глобальних питань — таких, як обмін технологіями, сировинні ресурси та зміна клімату.

Джерело: texty.org.ua

Новости портала «Весь Харьков»