«Шо» — це не помилка. Не суржик

Не лінь вимовити «що». Це — жива пам’ять мови, яка проростає з глибини діалектів і вперто не піддається правописній стерилізації. Воно народжене не в конструкторських кабінетах філологічних кафедр, а у фоновому гулі українського життя — у розмовах на подвір’ях, на базарах, на кухнях, на перонах, у трамваях, на сценах, і, так — на сторінках творів класиків. Бо саме там, де мова справжня, де немає потреби вдавати з себе диплом, там і звучить: «Шо ти таке кажеш?» — із тоном, який жодне «що» не передасть.

Усім, хто спішить оголосити це слово неграмотним, суржиковим чи, не приведи Боже, русизмом — варто освіжити пам’ять. «Шо» не має нічого спільного з російським «что». Це продукт фонетичного розвитку давньоукраїнського «чьто», який пройшов природний шлях: чьто → што → шчо → шо. І цей процес — не ознака деградації, а закон мовної економії: чим коротше, тим ефективніше. Тим більше — коли в цьому короткому слові вміщується цілий спектр емоцій — від подиву й обурення до ніжної участі.

Географія «шо» охоплює простори Півночі, Заходу, Центру України. Його чують на Поліссі, на Волині, в Закарпатті, на Полтавщині, на Донеччині. Це не випадкове явище, не жаргон, а діалектна тяглість, що тримається століттями. «Шо» є наддіалектною формою — тобто такою, що виходить за межі конкретного регіону й живе в загальноукраїнському розмовному просторі. А наддіалектне в мовознавстві — це не нижчий щабель, а форма, яка зберігає мовну гнучкість, тепло і музичність.

А тепер — до класиків. Франко вживав «шо» не з насмішки, а з правдивості. Бо писав не тільки книжки — він писав про те, що чув. Панас Мирний, Ольга Кобилянська, Леся Українка — вони також використовували це слово, коли показували живу мову персонажів. Не тому, що не знали, як правильно. А тому, що знали — що справжнє. Для них слово не було бруківкою, яку шліфують до блиску. Воно було полем — нерівним, живим, родючим.

І все це розбиває в друзки хисткий аргумент «шо — це суржик». Бо суржик — це механічна суміш української й російської, народжена під тиском, без органіки. А «шо» — це органіка. Це як дика яблуня в степу — не селекційна, зате справжня. Воно не вкрадене. Воно не принесене звідкись. Воно не лізе в літературні тексти з халяви. Воно в них було споконвіку.

Так, у діловому стилі вживають «що». Так, у літературній нормі закріплено саме цю форму. Але літературна норма — це не догма. Це компроміс між різними варіантами мови, часто сформований під тиском часу, політики, географії. І розмовна мова — це теж частина культури. Це її нерв. І коли ми тавруємо «шо» як щось нижче — ми не очищаємо мову, а позбавляємо її музики, емоцій, пластичності.

У слові «шо» — українська інтонація. Саме інтонація. Бо іноді досить просто глянути на людину й сказати: «Шо?!» — і цього буде досить, щоб зупинити безглуздя, викрити брехню, або просто дати зрозуміти, що ти ще не зламався. У цьому слові — реакція, захист, посмішка, сумнів. І кожен, хто виріс в Україні, це відчуває тілом.

Тому — шануймо «шо». Не як відхилення, а як правдиву частину мовної мозаїки. Воно не проситься в підручники. Але має повне право на місце в нашій свідомості. Воно — не село, не приниження, не «бидломовлення», як іноді люблять сказати мовні фашисти. Воно — наша ритміка, наші внутрішні голосові зв’язки, наш відгук на реальність. І поки живе це слово — ми ще маємо серце в мові.

«Шо» — це не помилка. Це пам’ять, емоція, інтонація і коріння. І його треба не виправляти, а розуміти.

Джерело: https://www.facebook.com/roxana.vishnya

Новости портала «Весь Харьков»