Нескінченні ряди солдатиків сховають за собою стіни центру. Бетонний простір перетвориться на полишений іграшковий майданчик — портал у дитячі шкільні роки митця. Іграшка — не те, чим здається. Вона наділяє свого володаря силою, подібної до якої світ не знає. І хоча з часом цей артефакт дитинства зникає під завалами «дорослих речей», насправді він ніколи не втрачає своєї сили. У різних подобах він проявляє себе, то ностальгічною згадкою, то несвідомим відтворенням досвіду. «Гра ніколи не закінчується, тому що протягом життя ти повертаєшся до пережитого у дитинстві. Відбуваються події, які відносять тебе до спогадів тих часів», каже директорка «ЄрміловЦентру» Наталія Іванова про концепцію виставки. Олег Калашнік звертається до знакової іграшки свого дитинства — солдатика. Він — митець, чия творчість живиться силою ранніх та юнацьких спогадів. Свою художню увагу він фокусує на індивідуальному дитячому міфі. «Коли я був малим, сусід навпроти будував дім. Я брав в нього биту цеглу і виточував з неї мініатюрні цеглинки — хотів звести маленький будиночок для солдатиків. Уявляєш? Побита цегла, у якої ти обтесуєш грані, і робиш ще меншу цеглу…». Солдатик Олега Калашніка перетворюється на колись заховану дитячу скриньку, де крізь часи збереглися дивні «скарби». Він як цегла, з якої хлопчик зводить світ фантазії, а дорослий будує міф власного дитинства і шукає сенси своєї гри. Текст: Марія Варлигіна. Виставка за участі Геогрія Печерського та Михайла Кашкарова.