Андрусівське перемир’я. Хто не вчить історії, приречений повторювати помилки: про хаотичні дії Віткоффа

Як же може повторитися історія... Вона повторюється...

▶ ️Ця фраза мені дуже подобається.

Якщо в дитинстві подібне ти ще недостатньо сприймаєш через брак життєвого досвіду, то чим старше стаєш, тим частіше ловиш себе на думці «так це ж було вже».

Час, технології, актори, країни можуть змінюватися, але ситуації — дотичні. Можливо, тому, що політику роблять люди, а люди, точніше — людство, глибинно не змінюють моделі власної поведінки — що за часів Римської імперії, що в наші дні.

● Коментувати щось саме про причини поведінки Віткоффа не має сенсу — тут усе зрозуміло: хто він і що він.

Також зрозуміло, яку відповідь він отримає від Києва, бо ніхто при здоровому глузді передавати підконтрольні обласні центри, особливо такі як Херсон та Запоріжжя, не буде.

Для прикладу: місто Херсон – це плацдарм для московитів на правому березі Дніпра, з якого вони рано чи пізно неодмінно спробують зробити коридор до Одеси.

Це відбудеться, якщо не за путіна, так за його правонаступників, які мають ту ж саму імперську культуру.

Але то — лірика. Повернімось до суті

▶ ️Я на початку року писав, що чим ближче 100 днів Трампа (кінець квітня), тим усе буде швидше закручуватись — особливо якщо не буде результату, якого очікує Трамп.

А цього результату немає.

Зараз доволі яскраво простежується конфлікт груп у Білому домі. І зараз для групи, яка є ворожою до України, і яка відповідає за переговорний процес, годинник перед Трампом цокає.

● Тому Віткофф дуже квапиться і, розуміючи, що неодмінно зіштовхнеться з публічною критикою, пропонує Трампу «Андрусівське сепаратне перемир’я».

Перемир’я, яке фактично зруйнувало тоді українську козацьку державність, а для (поляків )американців закл(ало)-де підвалини втрати впливу, авторитету, дезорганізацію, що зрештою призве(ло)-де до (поділу Речі Посполитої ) остаточної втрати світових позицій США.

Але ж це, знову таки лірика.

Головне, що зараз має значення — це те, що Віткофф квапиться. Про причини квапливості можна вже полемізувати.

● Щодо Келлога, то так — його слова перекрутили ЗМІ (цікаво, чи не навмисне — на фоні дій Віткоффа), але пан Келлог теж допустив вагомі помилки.

▶️ По-перше, щодо України не має бути використання термінів «зони».

Слова мають глибинне значення.

Україна — єдина, неподільна країна, тому в контексті розміщення європейських військ має використовуватись термін «територія розміщення», «територія розгортання», але точно не «зона», що свідомо чи несвідомо веде до аналогій з нацистською Німеччиною.

▶️ По-друге, трактувати миротворчий план має право Київ, Лондон, Париж чи Брюссель, але аж ніяк не Вашингтон, який до цього плану «з боку бантик».

Не надає військ, не надає гарантій, не надає підтримки чи гарантій — навіть для Лондона та Парижа.

Щоб я робив, якби в мене була така можливість?

● Міжнародно проводив би історичні паралелі з заявами Віткоффа..

Ні, не для США — а для європейських партнерів.

Демонстрував би, що українська державність вже проходила у своїй історії сепаратні договори - як Андрусівське перемир’я.

І ми це пам’ятаємо.

Це зрештою призвело до наслідків зникнення державності українців — як в політичному, так і в певному психологічному плані.

«Хочете повторити? Готові до наслідків? Думаю, ні», — звісно, ввічливо, але посил до Європи має бути такий.

Нехай світ гуглить, що таке Андрусівське сепаратне перемир’я та Вічний мир. А Віткофф на цьому має зазнати всебічної критики — бо десь гілка вже хрустить.

● Те, що чутно під Віткоффом хруст, підтверджує й те, що за 4 дні провести перемовини на найвищому рівні по Газі, Україні і ядерній програмі Ірану — це або ігнорування такої складової, як «необхідність підготовки», або гостра потреба дати результат хоч десь.

Зауважте, що Рубіо і Волтц не допомагають Віткоффу, а Держдеп ніби самоусунувся від своїх обов’язків — щоб дати можливість Віткоффу самостійно впасти з дерева, на яке він заліз в обхід субординації… Хрусь-хрусь.

-------------

Занурюючись в історію:

20 січня (9 лютого за новим стилем) 1667 року в селі Андрусове, що на території теперішньої Білорусі, Московія та Річ Посполита уклали мирний договір.

Цій угоді передували 35 раундів виснажливих переговорів. Домовленості укладали на тлі громадянської війни, що спалахнула в Гетьманщині невдовзі після смерти Богдана Хмельницького.

Згідно з договором, сторони поділили між собою українські землі по Дніпру. Лівобережжя відійшло до Московського царства, а Правобережжя – до Речі Посполитої. Київ на два роки залишався під юрисдикцією московитів, а потім мав перейти до поляків. Запоріжжя, за домовленостями, опинилося під зверхністю обох держав.

Особливо викличним було те, що Андрусівське перемир’я укладали без жодної участи українських представників, ніби й не існувало одержавлених суб’єктів – Правобережної та Лівобережної Гетьманщини із правителями-гетьманами на чолі.

На правому березі гетьман Петро Дорошенко, дізнавшись про перемир’я, “лежав хворий два дні”.

У листі до московського посла він писав без зайвої дипломатичности:

“А ось недавно учинили договір з поляками на нашу згубу, розірвали надвоє, і обидва монархи умовилися між собою, що будуть нас викорінювати… Ви звикли вважати нас за якусь безсловесну худобу, без нас вирішили, які міста залишати під собою, а які уступити, а тим часом міста ці дісталися вам не вашою силою, а Божою поміччю й нашою кров’ю й відвагою. Ми хоча вівці, але вівці Христові, його кров’ю викуплені, а не безсловесні”.

Лівобережний гетьман Іван Брюховецький теж відреагував негативно.

Хоча перед тим інтереси України здавав Москві, сподіваючись завдяки цьому утриматися на гетьманстві.

“Москалі з нами хитро поступають, і з ляхами помирившись, з обох рук, з московської і лядської, постановили нас, Військо Запорозьке, й увесь народ християнський український вигубляти, й Україну, вітчизну нашу, до основ розорити”, – нарікав Брюховецький.

Андрусів–1667 виник із того, що ані Річ Посполита, ані Московія не мали снаги повністю знищити Гетьманщини й цілковито опанувати українську територію. Сторони розмірковували над поділом України ще від середини 1650-х.

Року 1659 у Польщі ширилися думки, що єдиний спосіб “заспокоїти Україну” – поділити її з царем.

Та поки Гетьманщина залишалася єдиною і до кінця не була розхитаною взаємопоборюваннями, такі плани не мали перспективи.

Лише різке ослаблення держави у братовбивчому протистоянні дало змогу в 1660-ті нав’язувати їй рішення, ухвалені без неї.

Поділ українських земель допоміг Москві поступово “перетравити” бунтівну землю. Це зайняло майже ціле століття. Росія стала твердою ногою в Україні лише у XVIII столітті

І перебіг переговорів, і текст Андрусівського договору вщент руйнує російські міти радянського та сучасного розливу про “спільну позитивно наснажену історію”, “непохитне прагнення до нерозривної єдности”, “тісне переплетення історичних доль”, “братерство та взаємодопомогу”.

Насправді Московія безцеремонно викрила своє справжнє ставлення до України – як до розмінної монети. Московити ділили державу з Річчю Посполитою на свій розсуд, не визнаючи її за окреме політичне тіло.

Андрусівське перемир’я спричинило вибух незадоволення на обох берегах Дніпра. Ідея єдиної Гетьманщини в етнічних українських кордонах міцно сиділа в головах нової еліти, дарма що її знекровили приватні майнові інтереси верхів та охлократизм низів. Проте запалу старшини вистачило лише на короткотривале об’єднання 1668 року під орудою Петра Дорошенка.

Однак Москві знову вдалося розколоти Гетьманщину.

Аж до кінця XVIII століть Волинь, Поділля, Правобережна Україна (за винятком запорозьких земель) залишалися відірваними від Лівобережжя. А Галичина – взагалі до 1939 року. Українські землі опинилися не тільки в різних державах, а й у різних цивілізаційних нішах.

Це заклало підвалини для фрагментації українського соціуму аж до появи регіональних ідентичностей, на що опиралися асиміляційні стратегії Російської імперії/СРСР ХІХ–ХХ століть, а також польські спроби нав’язати на території від Дніпра до Сяну польський варіант модерної нації.

Це мало величезний вплив на ходу української історії. І наслідки вчуваються досі.

До того ж Андрусів–1667 дозволив Московії вперше втрутитися у проблему південного кордону України, до якого вона раніше не мала жодного стосунку.

Бахчисарайська угода з Туреччиною 1681 року – прямий наслідок Андрусівського перемир’я – відкрила шерегу московсько-турецьких договорів XVII–XVIII століть. А вже ці домовленості створили ідеологічне підґрунтя для того, щоб Російська імперія трактувала Південну Україну як територію здобуту, а потім й освоєну завдяки російській присутності.

На цьому пні у 1830–1840-х роках виросла концепція “Новоросіі»

Сучасна Росія використовує її і в наші дні.

Джерело: https://www.facebook.com/eptpk

Новости портала «Весь Харьков»