Олег Скрипка: «Таланти треба акумулювати в Харкові»

Слово «кабаре» у багатьох із нас викликає асоціації з Францією, «Мулен Руж», відвертими танцями або «легкою» естрадною піснею.

Виявляється, що Україна теж причетна до розвитку цього культурного явища. Яким чином – відповів на це запитання український музикант Олег Скрипка, що відвідав Харків з новим незвичайним проектом.

Легкий жанр з нелегкою долею

Одного осіннього дня 1937  року на вітрині львівської книгарні Наукового товариства ім. Т. Шевченка з’явилося нове видання. Воно відразу привернуло увагу львів’ян, хоч не було ані респектабельним науковим дослідженням, ані об’ємистим твором красного письменства. Новинка мала досить великий формат, але складалася лише з декількох сторінок і являла собою ніщо інше як ноти та текст естрадної пісні «Прийде ще час». На виконаній у стилі модерн обкладинці повідомлялося, що музику написав Богдан Весоловський. Меломани охоче розкуповували ноти, адже тоді пісня була у всіх «на слуху». «Прийде ще час – і ти затужиш ще за мною…» – сентиментальні слова вірша, одягнені у звукові шати ритмічного танго, кликали до танцю.

Пісню можна було почути і на публічному концерті, і на студентських гуляннях, і в будинках галицьких та буковинських поціновувачів української музики. Автором музичного хіта був 22-річний студент Львівського університету Богдан Весоловський, який водночас навчався у Вищому музичному інституті ім. Миколи Лисенка та грав у популярній на той час молодіжній «Джаз-капелі Яблонського». Уже перші композиторські напрацювання принесли Богданові славу. Талановитий хлопець зумів у польській Галичині українську пісню зробити надпопулярною, настільки якісною, що її співали на всіх гуляннях українці, а молодому авторові не давали проходу на львівських вулицях. За словами пісняра, безпосереднім поштовхом, який виявив його композиторський хист, було те, що Україні бракувало розважальної музики. У ті часи в нас домінувала польська музика. Конкурувати з нею можна було тільки якістю. Весоловський ознайомив українців з таким музичними жанрами, як танго, фокстрот, легкий вальс тощо. Здавалося, що щасливе музичне майбутнє само стелиться під ноги Богдана Весоловського, і що невдовзі Україна в його особі матиме потужну силу в царині легкого, як тоді казали, жанру музики.

Музична реставрація

Та раптом життєва дорога молодого музики круто повертається. Здобувши правничу й музичну освіту, він виїздить у 1938 році до Закарпаття. Коли почалася війна, пішов воювати, після чого через політичні переслідування вимушений був виїхати до Відня. Після цього він уже ніколи не повертався додому. У Відні чоловік захистив докторську дисертацію і розпочав трудову діяльність. Згодом за допомогою української діаспори в Канаді перебрався до Північної Америки. Тугу за Батьківщиною Весоловський компенсує в Канаді активною музичною діяльністю. У Монреалі отримав роботу в кооперативі музичних інструментів, потім працював на Канадському радіо, а згодом очолив українську секцію міжнародної служби «Голос Канади». Він організовував оркестри, сам брав участь у них як акордеоніст, піаніст, співак; видавав ноти й займався грамзаписом власних творів. Залишивши легку любовну лірику у віршах в Україні, Весоловський новим пісням уже надавав яскравого громадянського звучання. Музикант помер у 1971 році в Канаді, у Монреалі, але незадовго до смерті встиг побувати в Україні. Чи впізнали тоді співвітчизники музичного гуру 1930-х років – історія замовчує, проте відомо, що в Україні не припиняли виконувати пісні Весоловського.

Вони просто подавалися як «твори невідомого автора». Зі сцени кілька пісень пролунали лише у другій половині 1980-х років у виконанні гурту «Львівське ретро». До повернення творчої спадщини композитора в Україну долучився відомий музикант, громадський діяч, актор, лідер гурту «Воплі Відоплясова» Олег Скрипка. Він на основі знайдених у Торонто музичних матеріалів Весоловського записав два альбоми – «Серце у мене вразливе...» і «Жоржина». Цього лідер «ВВ» вирішив ще в один спосіб ознайомити українців з естрадною музикою 1930-х років, українським аналогом джаз-кабаре. Олег Скрипка зібрав джаз-оркестр «Забава», колектив солістів-віртуозів, кращих вітчизняних джазових та рок-музикантів. З концертним туром новоспечений музичний гурт побував у шістьох містах України. Харків став третім містом, у якому музикант презентував свою нову програму.

Джаз врятує Україну

– Олеже, рік тому ви приїжджали до Харкова зі своїм гуртом «Воплі Відоплясова», цього року привезли із собою цілий джаз-оркестр. Чим будете дивувати харків’ян на концерті?

– Перша частина шоу-програми складається з пісень корифея української естрадної пісні 1930–40-х років Богдана Весоловського – людини, яка, незважаючи на еміграцію, завжди розвивала українську культуру, українську пісню. У другій частині нашої програми пролунають «вічнозелені» світові та українські шлягери – як то Hotel California або «Черемшина». Приємним доповненням до харківського концерту, на мою думку, стане пісня, яку я заспіваю з жителькою вашого міста, учасницею телепроекту «Голос. Діти» Марією Кондратенко. А також буде виконано мої вже відомі пісні, але у джазовій обробці. А якщо казати в цілому, то ми представимо жанр кабаре, який в Україні практично не представлено.


– Чому Ви звернулися саме до жанру кабаре?

– Головна мета цього проекту – створити в Україні відому в світі традицію вечорів джаз-кабаре, де панує атмосфера відвертості й елегантності. Століття тому кабаре було аналогом сучасних модних клубів і тусовок, а музична складова концертів поєднувала такі актуальні тоді напрями, як традиційний джаз, міський романс і оперета. Пізніше в рамках жанру було сформовано естетику бродвейських мюзиклів, еротичних шоу й навіть рок-н-ролу. Адже саме з кабаре пішла традиція «п’яних танців на столах». От чому саме сьогодні, за часів шаленої еклектики, мені здалося дуже цікавим спробувати відродити цей жанр, але вже за допомогою сучасних музичних форм. Досвід роботи з джазом у мене є. Коли я працював у Франції, то виступав саме в кабаре. Чому саме джаз? Тому що на початку 1920-х років ця музика врятувала депресивну Америку. Європейський шансон піднімав дух західних країн після Другої світової війни. Я вважаю, що в нас може відбутися так само: джаз може дати Україні натхнення.

– Як українська публіка сприйняла ваш новий музичний експеримент?

– Після першого концерту нашого джаз-оркестру «Забава», що відбувся в Києві, я привіз додому цілий багажник квітів. Я чоловік, і таку кількість квітів отримав уперше в житті. У Дніпропетровську теж була повна зала людей. Квітів було вже менше, але приймали дуже добре, танцювали на самих кріслах (сміється). Майже половина глядацької зали була заповнена бійцями із зони АТО. У цьому місті базуються багато військових частин. На концерті були присутні й мої знайомі з 25-ї повітряно-десантної бригади. Кошти, отримані за концерт, призначалися для придбання спальників і зимового одягу для бійців із зони АТО.

Про сучасних козаків і естонців

– Ви багато виступаєте не тільки в Україні, а й за її межами. Чи відрізняється, на вашу думку, вітчизняний глядач від закордонного?

– За кордоном я переважно виступаю перед діаспорою. І я вам скажу, що перед діаспорою виступати легше, адже в них присутня ностальгія. Достатньо тільки сказати: «Добрий вечір!» – і їм цього вже вистачає для підняття духу. У нас виступати складніше. Особливість наших людей: «своє» гірше сприймається, ніж «чуже». Тобто, щоб бути успішним музикантом в Україні, треба бути вдесятеро крутішим за закордонного колегу. Але ж це повний абсурд. Ані в Німеччині, ані у Франції, ані, тим паче, в Америці або Англії такого немає. У Росії ми були популярними за рахунок якості, а вдома в українського виконавця немає козирних карт. Тут віддають перевагу гурту «Лесоповал». Але зараз ситуація, на щастя, змінюється. Я вже спостерігаю, як стали наповнюватися зали, як публіка цінує якість і зміст побаченого та почутого.


– Але ж Україна велика, і публіка, відповідно, дуже різна…

– Звісно ж, існує таке поняття, як «геополітичний детермінізм» – це коли географія регіону визначає темперамент людини. Мені за темпераментом дуже імпонує саме східноукраїнський глядач. Публіка на сході – дуже енергійна, емоційно реагує на музику. Темперамент східноукраїнський – він такий бойовий, козацький. Коли минулого року в мене був концертний тур Україною, у Харкові мене найкраще прийняли. Щодо публіки із західних регіонів України, то вони для мене – трошечки «естонці». Ні, вони теж класно сприймають наші концерти, але вони більш такі... замріяні. Вони краще сприймають текст, ніж усе дійство.

– Ви досить часто відвідуєте наше місто з концертами. Що ви можете побажати харків’янам?

– Харків – це місто мистецьке, куртуазне. Тут є вишукані місця, де вирує творче життя, але небагато людей знають про це. Я хочу, аби Харків набував такого мистецького іміджу, використовував цю свою домінанту. Дуже багато письменників, музикантів, навіть кінця ХХ століття, у тому числі й рокери, народилися саме в Першій столиці. Це місто, на мою думку, не має бути донором для київського або російського року. Не має бути цієї культурної міграції, таланти треба акумулювати в Харкові. Місто має отримати свою культурну нішу. Я дуже хотів, аби в Харкові створювалися масштабні культурні проекти, фестивалі – на кшталт Львівського джазового фестивалю або Київського книжкового ярмарку. Харків має великий потенціал, і я бажаю вам його використовувати.

Катерина Терещенко, матеріал з газети "Слобідський край" №131 від 01.11.2014

Источник: slk.kh.ua

Новости портала «Весь Харьков»