Люди «Слова»

П'ять років режисер Тарас Томенко працював над документальним фільмом «Будинок «Слово». Співавтором сценарію стала поетеса і драматург Любов Якимчук. Знімальна група ретельно вивчала архіви, збирала документи, спогади, свідчення істориків і літературозавців. 

Національна прем'єра фільму відбулася у Харкові напередодні, 27 жовтня. Вже в листопаді стрічка вийде в кінотеатрах. 

За згодою режисера і співаторки сценарію «МедіаПорт» публікує текст лекції про мешканців багатоповерхівки, яку влітку минулого року у Харкові читала Любов Якимчук.

***

У 20-ті роки було модно збиратися в житлово-будівельні кооперативи. Майбутні мешканці скидалися грошима або брали позику та виплачували її роками.

Будівництво «Слова» почалося 1927 року за проектом Михайла Дашкевича. У грудні 1929 року воно закінчилося. Нетерплячі мешканці святкувати Новий рік у сирих і не зовсім обладнаних квартирах.

Солярій, садок та кухня для чаю

Планування будинку «Слово» — фантастичне. Кухоньки дуже маленькі — щоби пити чай або їсти те, що принесено з їдальні. Ніхто не сподівався, що там будуть готувати.

У будинку були заплановані їдальня, пральня та солярій. Дуже довго ми думали, що солярій — це якась фантазія. Але насправді у плані є солярій, як там зазначено, покритий жужелицею, забетонований та зі скляним дахом нагорі. Влітку через нього падає сонце, можна загоряти, ще й встановлений літній душ. Солярій був якраз над першим і другим під’їздами (всього в будинку п'ять під'їздів — ред.).

Садочок для дітей письменників, як пише перекладачка Тетяна Кардиналовська, не відповідав педагогічним нормам. Тому батькам довелося забрати звідти дітей. Та у кожного письменника вдома були робітниці або няні.

Коли зводили будинок, дбали про забезпечення тиші на всіх п’яти поверхах. Для цього підлогу вкрили товстим шаром войлоку. І саме там завелася міль. Дружина Остапа Вишні говорила, що міль їх «розкуркулювала». Через те, що будинок довго будували — робітники там їли та навіть ночували, розвелися й криси.

Спочатку влада хотіла «орабичить» усі квартири, тобто до кожної квартири на 3-4 кімнати підселити родину робітників. Але письменники зібралися, звернулися до партії та відстояли свій будинок.

Сталін і «Слово»

В 30-ті роки виник скандал із Максимом Горьким, який не хотів, щоб його роман «Мать» перекладали на «украинское наречие». Аби зам’яти цей та інші конфлікти, Сталін запросив українських письменників до Москви.

Коли вони були вже на вокзалі, їх запитали, чи приїхала Леся Українка. А вона вже 17 років як померла.

Володимир Сосюра писав: «І от зайшов товариш Сталін. Всі на нього дивилися побожно, а коли товариш Сталін щось спитав, то Кулик, як школяр, підняв руку, і я бачив, як під столом у нього од підхалімського захвату дрібно трусилася ліва нога…».

На цій зустрічі Валер’ян Поліщук запитав Сталіна, як бути з Курською, Воронезькою губерніями та Кубан’ю, де є українці, що хочуть приєднатися до України. Це він запитав після того, як Сталін сказав, що будь-яка національна культура має розвиватися на національній мові. Сталін відповів, що часта зміна кордонів «производит плохое впечатление».

Тоді ж Остап Вишня передав Сталіну записку стосовно будинку «Слово», на який не вистачає коштів. Той відповів, що не може виділити гроші. Однак Вишня поширював легенду, що в той самий вечір йому в номер принесли валізу з грошима. Це, звісно, неправда. Проте будинок якось добудували.

Квартира № 2 — двірник

У цій квартирі жив Аким Петимко, двірник будинку «Слово», який був понятим майже при всіх арештах. Він позичав гроші тому ж Володимиру Сосюрі, коли його дружина Марія забирала в нього кошти. Сосюра просив п’ять копійок, аби проїхатися на трамваї в редакцію за наступним гонораром. Потім розплачувався за це щойно написаними віршами, а Петимко при ньому ж спалював їх.

Квартира № 5 — Леонід Чернов

У п’ятій квартирі першого під’їзду жив Леонід Чернов. Його ще називали «Кобзар на мотоциклі». Він працював кінооператором під час першого навколосвітнього рейсу радянського суда. Подорожував Далеким Сходом. В Індії та бенгальських джунглях він захворів на туберкульоз. Тому сидів на балконі, кашляв, грівся на сонечку і вітався з усіма, хто проходив повз будинок. Проходив Йогансен —  він кричав: «Здоров, Йогансен!», а той йому: «Здоров, Чернов!». Проходив після того Куліш —  він знов кричав: «Здоров, Йогансен!». І це було трошки абсурдно. Згодом виходив із третього під’їзду з тридцять дев’ятої квартири Михайль Семенко і говорив якимсь хлопчикам: «Підемо кокаїну понюхаємо». Життя було веселе.

У Чернова була коханка, і він не знав, як про це сказати дружині, з якою хотів розлучитися. Тоді він зробив таку штуку —  у себе на стіні над робочим столом повісив портрет цієї дівчини, абсолютно оголеної. Зверху прикрив портретом Фройда з журналу. І коли був якийсь протяг, портрет підіймався —  і там з’являлася його коханка. Але дружина так цього і не помітила. Такий от був Чернов.

Квартира № 8 — Андрій Головко

Над Черновим жив Андрій Головко. Чернов слухав кроки Головка і якось їх інтерпретував. Якщо Головко йде повільно, значить він пише, і його сюжет рухається повільно.

А Головко —  це той письменник, що збожеволів ще після Громадянської війни. Йому дуже заважали донька та дружина, тож він вивіз їх у гай та застрелив. Про це ще писав у своїх творах. Його лікували в божевільні, де від нього завагітніла медсестра.

У нас дуже багато вулиць до декомунізації називалися іменем Головка. Усе життя він переписував твори, як змінювалася влада.

Квартира № 12 — Майк Йогансен

Майк Йогансен був спортсмен в усіх видах спорту, які собі можна уявити. Біля будинку «Слово» є спортивний майданчик, де можна було грати у волейбол.

Один час Йогансен носив вуса, а бороду голив. Так сфотографувався, і після цього вирішив зголити вуса, але відрощувати фламандську бороду — вуса голені, а борода росте. Потім прибрав і бороду, ходив начисто виголеним. Одержував листи від дівчат — одні закохувалися в Майка з вусами, інші з бородою без вус, ще інші — в нормального.

Йогансен був поліглотом. Мабуть, чули легенду: «Полежу після обіду півгодинки — треба вивчити сербську мову». Він говорив, що між мовами треба лише зрозуміти різницю, все решта — однакове. Тому йому це дуже просто давалося. Коли Кнут Гамсун приніс свій новий роман «Бродяги», Йогансен, що не знав норвезької мови, прочитав його і став першим рецензентом.

У кімнаті Майка був безлад. Раніше він жив поверхом вище. Але через те, що по квартирі Йогансена ввечері гасали собаки, як скажені, Павло Тичина, що мешкав знизу, не міг заснути. Тож вони помінялися квартирами.

Йогансен дуже класно грав у більярд і навіть переграв Володимира Маяковського, загнав його під більярдний стіл і змусив співати «Птичку божию». У Йогансена був дуже дорогий більярдний кий. І цим києм він підпирав хвіртку в квартирі.

Квартира № 15 — Павло Тичина

Так званий «перший поет України». Він був тонкий і зеленоокий, з жіночою посмішкою. Голос у нього був також жіночний.

Тичина вивчив кілька мов, грав на кларнеті, бандурі і фортепіано. Перед будинком «Слово» він мешкав у ванній кімнаті газети «Вісті», потім на кухні, далі жив учотирьох із друзями. Тому чотирьохкімнатна квартира в будинку «Слово» здавалася йому взагалі раєм.

Юрій Смолич пише: «Тичина ніколи не вимолвив жодного брутального слова, але одного разу він вилаявся матом, коли, ліквідуючи «ВАПЛІТЕ», Хвиля (Микола Хвильовий — ред.) закинув нам, ваплітівцям, що ми — приховані націоналісти. Тичина також був непитущий, хіба що чарочку з якоїсь нагоди. Але пригадую такий епізод. Колись заходжу до Тичини в якійсь справі. При столі сидять двоє — він і папаша Пилипенко (Сергій Пилипенко — ред.). Між ними — випита пляшка самогону, на папері — хвіст оселедця. І п’ють за браком чарочок із порожніх консервних бляшанок згущеного маїсового молока «АРА».

У Тичини були специфічні звички — він не носив спідньої білизни. Навіть під літню курточку він не одягав жодної футболки. Він це пропагував, казав, що корисно, коли тіло провітрюється. Тичина в побуті був не легкий — усе складав та економив навіть на їжі.

Квартира № 16 — Анатоль Петрицький

У будинку «Слово» мешкали не тільки письменники, а й художники й актори. Серед них і Анатоль Петрицький. Куліш пише: «Ми ніколи не могли його побачити без незмінної цигарки в устах. Пробігав двором, кудись поспішаючи. Звертав увагу своїми закордонними одягами». Був одружений із надзвичайно гарною акторкою харківської Опери, мав сина колискового віку. Був дуже популярний, брав участь у бієнале у Венеції та Парижі. Робив декорації до вистав театру опери та балету.

Коли почалися арешти, Петрицього біля дому забирали невідомі на елегантному авто. Його навіть підозрювали, що він — сексот. Потім всі дізналися, що Петрицький мусив малювати портрет тодішнього голови раднаркому України Панаса Любченка. Та і портрет не був домальований, бо Любченка заарештували і стратили свої ж.

Квартира № 19 — Валер’ян Підмогильний

Валер’ян Підмогильний окремої квартири у Харкові не дістав. З дружиною та сином йому довелося тулитися в одній кімнаті. Там же він тримав і велосипед «Україна».

У п’ятий під’їзд він ходив до Юрія Смолича слухати джазову музику, яку сам і прозвав «Верблюдами». Він у черговий раз подякував за музику, попрямував до виходу і почав узуватися. Права калоша не взувалася зразу —  злетіла з черевика, перевернулася, і з неї викотився жмуток паперу, що був закладений у носок. Калоші, мабуть, були номером більші. Тоді Підмогильний нахилився, почав укладати папір у носок і мовити, криво всміхаючись калоші: «Знаєте що, товаришу Юрій, інколи хочеться так залізти в носок своєї калоші, ще й затулитися отаким жмутком паперу».

Квартира № 20 — Сергій Пилипенко

Тут жили Сергій Пилипенко, або «Папаша Пилипенко», і перекладачка та педагог Тетяна Кардиналовська. Пилипенка називали папашею, бо він був добрий до молодих письменників і брав усіх під своє крило.

Взагалі в них було дуже щасливе подружжя. Та, коли почалися арешти і голод, Тетяна завагітніла. Вона не знала, як буде далі, і тому зробила аборт уже на четвертому місяці. І сильно це переживала.

Квартира № 22 — Остап Вишня

Письменник, який був дуже популярним і виходив величезним тиражом.

Є на Вишню справа кримінальна, пов’язана з його арештом. Але є і ще одна — «агента 018». Вишня був завербований і доносив інформацію.

У Вишні були собаки. Наприклад, з догом Лялькою він розмовляв. Сідав навпроти і жалівся, що йому набридло бути письменником, краще б він став лікарем чи вчителем. Лялька відкривала пащу і здригалася всім тілом. Мабуть, сміялася.

Вишня був завзятим мисливцем. Одного разу ходив із письменниками на полювання. Є такий спогад: «З-за кущів показалися товарищі: Йогансен чортихався, бо нічого не вполював, у Слісаренка до пояса була приторочена чимала тушка, Вишня з Бучмою, теж без здобичі, заздрили Смоличу. Всі почали роздивлятися його трофей — великого жирного зайця. Аж тут Смолич помітив у зубах своєї жертви ніби папірець. Тремтячими руками вийняв його, а то складена вчетверо коротенька записка: «Ах, Юрію Корнійовичу, і за що ви мене вбили?». Так вони один над одним жартували.

Квартира № 30 — Михайло Яловий (Юліан Шпол)

Юліан Шпол — футуристичний псевдонім Михайла Ялового. Він був близьким другом Миколи Хвильового.

Сонячними ранками сидів на колодах, складених у дворі будинку «Слово», підставляв під промені свою лисіючу голову і мурликав пісеньку. Любив тістечка з кавою.

Квартира № 33 — Микола Куліш

В його квартирі була чистота, охайність і порядок. Він дуже любив музику. Коли писав, вимагав абсолютної тиші. Лише його донька Ольга могла грати. Коли вона погано грала, він казав: «Збрехала, донечко, збрехала» і просив переграти.

Квартира № 36 — Аркадій Любченко та Юрій Яновський

Тут жили двоє молодих письменників —  Любченко і Яновський. Одружені вони були з матір’ю та донькою Горськими —  Ольгою і Тамарою, акторками. Тесть був на три роки молодший за свого зятя. З ними також жили син Володимир і котик Дімітрій. Коли Любченко перебуває у відпустці, він питає у листах до Яновського, як там котик Дімітрій поживає.

У справі Хвильового є таке донесення: «В квартиру Любченка часто ходят украинские поэты во главе с Хвылевым и Тычиной. Собираются обычно по 3, 4 и 5 человек. Эти сходки они по возможности скрывают от посторонних глаз». Тобто один із присутніх і написав цей донос.

Яновський гарно одягався і дуже ретельно обирав папір та чорнила.

Квартира № 39 — Михайль Семенко

Далі ще більш весела родина — Михайль Семенко і Наталія Ужвій. Разом із ними жила мати Семенка, нянчила їхнього сина. Також була письменницею. Писала дуже безграмотно, Михайль це все виправляв та видавав.

Семенко і Ужвій познайомилися в Одесі, коли він працював на кінофабриці, а вона грала в театрі.

Пліткували, що Семенко прямо в будинку «Слово» бив Наталію Ужвій. Жодних спогадів про це немає. Однак є записи, що вона його била. Згадують, як Наталія повернулася з театру, втомлена і на підпитку, Михайль лежав на ліжку п’яний, і вона почала його бити всім, що траплялося під руку.

Вони обидвоє були дуже харизматичні і складно вживалися. Семенка арештували в Києві в готелі «Континенталь» 1937 року. Там із ним була Ужвій і поставила підпис під ордером про його арешт.

Квартира № 41 — Іван Микитенко

Він єдиний у будинку «Слово», хто мав секретаря. У Харкові 1930 року відбувалася Друга всесвітня конференція пролетарських письменників. Там були Луї Арагон, Анре Бретон, Теодор Драйзер, Бруно Ясенський. Від українців мав свою доповідь Микитенко.

1935 року Микитенко приїхав на Міжнародний конгрес письменників на захист культури від фашизму до Парижу. Перекладачка Аля Савич згадує: «Мне достались Микитенко и Корнейчук. Корнейчук ещё был молоденький и веса не имел. Микитенко вёл себя так, чтобы я занималась только им. Впрочем, его интересовал не столько Париж, сколько фривольные журналы в киосках». Йдеться про порнографічні журнали.

Квартира № 56 — Вадим Меллер

Замолоду об’їздив на велосипеді майже всю Європу. Багато експонувався по всьому світі. Меллер був першим українським художником, який отримав золоту медаль на Міжнародній виставі сучасного індустріального декоративного мистецтва в Парижі.

Квартира № 57 — Володимир Сосюра

Про його любовні пригоди ходили легенди. От, наприклад, Смолич згадує, як говорив Сосюра: «Слухай, ти бачив ту дівчину? Вчора в неї закохався. Думав, на все життя. А як же бути з Вірою? Адже я Віру найдужче люблю. А сьогодні дивлюсь —  і не гарна, і дурна та дівчина, і поезії не сприймає. А вона мені видавалася чьорті чим». У Сосюру були закохані десятки і сотні дівчат, але і він закохувався просто з космічною швидкістю. З такою ж швидкістю його закоханість і минала. Усі сміялися з того, що Сосюра присвячував вірш одній дівчині, а потім його ж — іншій.

Мав величезний успіх серед публіки. Коли на літературному вечорі оголошували, що серед інших прибув Сосюра, публіка не хотіла слухати нікого, крім нього. Величезний театр скандував: «Сосюру! Сосюру!». Тоді його випускали на початку вечора, а потім ще й на кінець.

Є справа, заведена на другу дружину Сосюри Марію. Її агентурна кличка —  «Мурка». Вона доносила на Сосюру та всіх письменників, що з’являлися в їхньому домі. Вона себе викрила, сказала, що сексотка. Та її також заарештували.

Були випадки, коли Сосюра потрапляв до божевільні. Зазвичай перед партійною чисткою, аби сховатися.

Сосюра ще відомий тим, що ввів у літературу поетку Раїсу Троянкер. За легендою, він мав виступи в Умані, звідки вона, покинув усе, поїхала за ним у Харків. Прийшла до нього додому, але його дружина її вигнала. Троянкер була циркачкою, дресирувальницею тигрів. У 13-14 років утекла з дому зі своїм хлопцем. Писала еротичні вірші, в тому числі й про тигрів. Троянкер була дівчиною неабиякої ерудиції, добре знала літературу, мала смак, розбиралася в мистецтві. Але була дуже розпутна і, за свідченнями лікарів, хворіла на німфоманію. Коли відбувалася ця славетна конференція пролетарських письменників 1930 року, Троянкер, як би зараз сказали, не пропустила жодних брюк. Вона —  одна з тих, хто не був розстріляний. У кінці 20-х виїхала з Харкова до Росії. Почала там писати вірші російською мовою.

Квартира № 65 — Валер’ян Поліщук

На фото у закордонному паспорті Валер’ян Поліщук стоїть у повний зріст. Ще й якийсь пейзаж. Тут його прикмети: «Глаза серые, нос правильный, блондин, особых примет нет».

Його сина звали Рей, а доньку — Електра. Поліщук був спочатку закоханий у двох сестер — Ліку і Льолю, але потім обрав одну. Одружився з Льолею.

Поліщук писав таку замітку про художника Василя Єрмілова: «Художник Василь Єрмілов конструктивно перепланував свою квартиру і бореться з перинами своєї дружини, намагаючись зі спальні влаштувати спальне купе м’якого вагону. Єрмілов зараз розробляє дешевий, зручний і красивий версталь-ліжко для виконання цих життєдальних функцій людського організму. У цій роботі допомагає нашому художнику своїми порадами дружина».

Син Марко, або Рей, був такий же вродливий, як і батько. Коли хлопчик підріс і мав років 10, це були вже 30-ті роки. Валер’ян подарував синові фінського ножа, сказавши: «Якщо мене заарештують, це тобі буде для помсти». Валер’яна заарештували, але малий Марко, звичайно, ніяк помститися не міг.

Квартира № 68 — Лесь Курбас

Лесь Курбас мешкав з дружиною Валентиною Чистяковою, акторкою його театру. Дітей у них не було, хоч дітей вони любили. З ними жила його мама Ванда.

«Там, де пролилося багато крові, народиться нове мистецтво». Так відповів Курбасу викладач філософії, коли той вагався, чи повертатися йому в Радянський Союз. Курбас учився у Відні, але поїхав до Києва,  де заснував геть новий театр і мав шалений успіх.

Уже в Харкові він багато спілкувався з Кулішем. Хоча Смолич пише, що вони були дуже різні —  «Курбас —  денді, одягнений за останньою модою, а Куліш —  одягнений аби-як. Куліш був не проти перекинути чарочку найвульгарнішою горілки і закусити огірком та цибулиною, а Курбас вживав тільки біле сухе вино і заїдав виключно смаженим підсоленим мигдалем».

Квартира №9 — Микола Хвильовий

Квартира, де сталося його самогубство.

У Хвильового були пси. Один із них — Джой. На нього була довідка. Англійський сеттер, блюбетон, тобто з плямами. Хвильовий взагалі дуже любив собак. Була в нього собака Пом, скорочено від «помічник», і Бух —  від «бухгалтер». Письменник Іван Дніпровський згадує: «Він собачий поет, художник, собачий меценат, агітатор, собачий піп, апостол, месія. Він сам — собака. Під час переселення душ він без зупинки, без паузи полетить в собачу пащу, в червону пащеку мисливській собаці, в рот сетера, в черево англійського сетера, що гавкає з кожного тому повної збірки творів».

За Хвильовим дуже довго слідкували. Це робили також і мешканці будинку «Слово». З ним якийсь час жив такий письменник Квітко. З одного донесення зрозуміло, що це він був. Слідкували за ним його служниці і, очевидно, дружина. Взагалі є підозри, що вона була чекісткою.

Хвильовий п’яним бився головою об стінку, де висіла мапа географічних півкуль. Хотів топитися в океані. Він любив їсти насіння, раки з пивом та голитися самому. Багато палив, ходив у сірому светрі вдома. Носив зелену англійську шинелю і чорну патлату папаху. Любив плетене крісло в кабінеті, чмухання носом, посмикування плечима, особливо правим. Говорити на засідання, зборах починав дуже спокійно, поважно, і це створювало напружену спокійність і тишу. А коли запалювався, бив кулаком по столу, вскакував, бігав, і перекричати його було неможливо.

У будинку «Слово» було прослуховування. Коли ламали стіну, там знайшли нішу з мікрофоном. Коли режисер Олесь Санін знімав там свій фільм «Поводир», він знайшов у когось лампочку з мікрофоном. Тому письменники намагалися виходити на прогулянку. Михайло Яловий (Юліан Шпол), друг Хвильового, дуже любив тістечка з кавою. І вони ходили їсти тістечка всі разом. Словом, важливі речі вони намагалися обговорювати за будинком.

Після Громадянської війни, в якій він брав участь, декілька разів намагався застрелитися. Окрім того, він усюди писав, як він любить 13-те число. Він дуже ретельно готував самогубство, психологічно готував. У 20-х роках, коли почали закручували гайки, його звинувачували в «хвильовизмі». За роман «Вальдшнепи» о «колеблящемся коммунисте и соблазняющей его националистке-украинке». «В уста последней автором вложены целые передовицы из петлюровского «Тризуба». За цей роман Хвильового змушували каятися. І він це робив. З одного боку, це виглядало як карнавал. Він каявся і продовжував робити те, що й раніше.

У 30-х роках почався голод. Усі знають зі шкільної програми, що Хвильовий поїхав подивитися на голодних людей у селах, вернувся, а тут заарештували його друга Ялового. І от 13 травня 1933 року він застрелився.

Насправді все було не так просто. Він-то поїхав у села і побачив той голод. Та після цього відрядження (він, власне, й брав його, аби написати статті) він пише те саме, що й писали до нього —  яке щасливе село з цією колективізацією, які хороші селяни. У цьому також його трагізм. Він пише те, чого від нього чекали. Напередодні 13 травня арештовують його друга Ялового. Хвильовий витрачає купу часу, щоби його витягти. І коли розуміє, що витягти його не вдасться, вирішує таки зважитися на цей крок.

Смерть Хвильового — це був перформанс, готований ним, можливо, роками. Для цього йому був потрібен лише привід. І він його знайшов — арешт друга і розуміння того, що навколо діється щось таке, з чим у карнавал не пограєш.

Фото будинку — Інна Варениця.

Архівні фото з відкритих джерел.

МедиаПорт: Новости Харькова и Украины