Дрібниці

Дрібне хуліганство

Рейки поросли травою, вони йдуть до зачиненого морського вокзалу і далі, в сторону закордонних портів. Так — тут є морський вокзал, і ні — тут немає моря. До моря звідси — 150 кілометрів, до обласного центру — 300, до столиці — 700. Сімсот до своєї, до сусідніх Бухареста та Кишинева — відстань втричі коротша. Зазвичай така географія впливає на прикордонні міста, і невелике Рені не виняток. Кордонів багато — на півночі Молдова, на заході і півдні — Румунія. Потрапивши до цього закутку Одеської області, відчуваєш, ніби опинився в анклаві.  

В кущі я потрапив за вказівкою місцевих. Вони пришвидшували крок у відповідь на мої питання про громадський туалет, не приховували роздратованих поглядів і вказували в напрямку захаращеного і непричесаного берега Дунаю. Їхні погляди в бік берега були впевнені, словосполучення короткі й чіткі, рухи нетерплячі — словом, вели себе місцеві так, ніби багатолюдна черга в туалет.

Громадський туалет є одним з основних елементів міської інфраструктури. В Рені (як, напевно, і в більшості українських міст) цей маркер цивілізації відсутній.

До того як протекти за течією тут, в невеличкому периферійному українському місті, Дунай минає дев’ять країн і майже три тисячі кілометрів. На берегах однієї з головних водних артерій материка стоять чотири європейські столиці.

На «морвокзалі» в Рені — довга сіра баржа. Спускатись на неї треба бетонними сходами і широким дерев'яним трапом. То тут, то там видніються попереджувальні знаки: купатись заборонено, ловити рибу — теж. Трохи далі, в лівому кінці баржі, сидить дід, в синьому комбінезоні і довгій сивій бороді, ніби Нептун, з трьома спінінгами одночасно.

Його звати Борис. І він одразу агітує мене піти з хресною ходою:

— На початку жовтня виходитимуть з Ізмаїла. В Церкві святих Костянтина і Єлени буде молебен, а потім люди підуть з іконою Анни Кашинської. Десять днів будуть йти, через Кілію до Вилкового. Ви чули про Вилково? Так-так, то українська Вене-е-еція. Не були? Я б дуже радив вам піти туди, ось третього жовтня, з людьми, з Ізмаїла.

Окрім трьох спінінгів в Бориса ще чотири сітки, прив’язані до країв баржі. Він по черзі перевіряє їх, поки розповідає про місцеві хрестові походи. В нього довге, зібране в хвіст, сиве волосся і така ж довга світла борода. Виглядає він ніби монах, тільки в комбінезоні замість ряси. З баржі видно два порти — український та молдовський. Біля першого пусто, біля другого багато кораблів.

— Від нашого порту одна назва лишилася — раньше 4000 людей працювало, зараз може 250-300 лишилося, не більше. Одні крани тирчать, та й їх раньше більше було, то пиляють і на металолом здають. А ота-а-а-ам, — Борис переводить погляд в бік закордону, — там рух! І то все російські кораблі. Раньше вони всі тут стояли, але ж — окупанти. А в Молдови з ними все добре, от вони і там, а в нас — пусто. Нам хвалитися особливо нічим, люди виїжджають за границю.

Від морського вокзалу до міської ради кількасот метрів і десять хвилин пішки. Цей маршрут пролягає через пару кварталів і парк. Тут, посеред зелені, понуро дивиться в розбитий тротуар Тарас Григорович Шевченко. В піджаку і з краваткою, але без рук і ніг — бюст, одним словом. Кам’яний Шевченко пахне фарбою, якою його нещодавно поперемащували. Виглядає він тут, в своєму свіжефарбованому піджаку, трохи недоречно і покинуто, ніби розбитий літак посеред диких джунглів.

Далі — «Білий дім», так називають міськраду. Заходжу до середини і потрапляю в безлюдний хол. Немає ні вахтера, ні вахтерської кабінки, тільки лохматий пес в кутку приміщення. Можна подумати, що він тут за охоронця, але й він спить. Одні з численних дверей рвучко відчиняються, й в хол вистрибує жіночка з купою папок, повних документами. Нагадує персонажа кафкіанського «Процесу», притискає до себе стоси папірців, поспішає з одних дверей до інших, і не помічає мене:

— Доброго дня!

— Доброго.

— А де у вас тут туалет?

— Е-е-е-е, он туда коридором, двері рядом з вікном, з лівої сторони. Ну, пішли, я покажу.

В кінці коридору ми розходимось по сусідніх дверях: вона в кабінет, я — до вбиральні. Звукоізоляція в «Білому домі» нікудишня, тому я чую, як за сусідніми дверима обурюються її колеги. Потім — впевнені кроки і шарпання дверей. Витримавши логічну паузу, виходжу в коридор і натрапляю на жінку низького зросту, середнього віку і підвищеного тону:

— В нас! Тут! В туалет! Не ходять! — пояснює вона.

— Ого, — дивуюсь я. Потім розумію, що вона мала на увазі не те, що працівники міськради не користуються туалетом, а те, що ним тут користуються лише вони. — А куди ж у вас тут ходять?

— …! — жінка ігнорує моє питання і гучно зачиняє за собою двері туалету, натякаючи, що розмова закінчена.

— Все-таки ходять, — думаю я і виходжу назовні.

Наступного дня Рені відзначає день міста (469 років). Перша згадка про нього датована 1548 роком. Тут були кіммерійці, скіфи, сармати, греки, римляни, Візантія, Київська Русь, Галицько-Волинське князівство; після цього: Османська імперія, Молдовське князівство, Румунія, Російська імперія, знову Румунія, Радянський Союз і ось — Україна.

На центральній площі припарковані кілька фур, з яких витягують різні конструкції та монтують атракціони. Навколо чортового колеса бігають діти і радіють його появі, музейники погрожують монтувальникам подзвонити до мера, бо ті кинули частину залізяччя на музейну клумбу — місто готується до свята.  Цікаво, чи змонтують кілька біотуалетів, чи пошук вбиральні буде окремим звичним атракціоном, який легко сплутати з 173-ю статтею адміністративного кодексу України?

Дрібні цінності

Галац — румунське місто, теж розташоване на березі Дунаю. З українського Рені сюди всього 20 кілометрів. Проте дістатись важко, жодних автобусів таким маршрутом не ходить, тому:

— Слушай, ты вот розговариваешь по-украински — тут не все понимают. Тут Бессарабия, *****. Вот эта Украина — это, *****, Бессарабия. Тут все розговаривают: по-молдавски, по-болгарски, по-гагаузки, — дідусь Максим ділиться зі мною настановами і спостереженнями, заправляючи кожне речення одноманітними лайливими словами. Він єдиний таксист, якого я зміг знайти в Рені. Знайшов я його біля автовокзалу, він якраз заліз під капот і щось там підкручував. Ми довго торгуємось щодо ціни за поїздку до Галаца. Врешті він дере з мене круглу суму, і ось ми вже в Румунії.

Перед в’їздом в Галац Максим розвертає автомобіль і залишає мене на узбіччі, пробує на прощання сигналити, але поламаний клаксон видає кілька невпевнених уривчастих звуків, і авто зникає в напрямку української Бессарабії.

Дорогою з околиці до центру (довжиною в 3 кілометри) нараховую 7 (сім) громадських туалетів.

Розумію, що не можу сформулювати поняття, тож читаю про «Гідність» у «Вікіпедії». Мої наступні запити («Чи є проблемою те, що проблема з громадськими туалетами, не є проблемою для великих суспільних груп?», «Чи правда, що відсутність громадських вбиралень робить населення більш терплячим і закомплексованим?», врешті — «Чи можлива демократія і громадянське суспільство без громадського туалету?») онлайн-енциклопедія не задовольняє.

Набережна заліплена ресторанами на воді, велодоріжками і народом. Посеред кущів і акацій то тут, то там, видніються дитячі майданчики. Далі по річці, серед води, хаотично розкидані кораблі: великі, довгі, зовсім малі, так, ніби хтось хитро й заплутано розставив їх перед «морським боєм» на папері. Одразу за кораблями річковий порт з величезною кількістю заламаних кранів, звідси, здалеку, виглядає ніби на водопій прийшов велетенський дикобраз зі зламаними голками. Вздовж берега тягнеться широка пішохідна вулиця, по обидва боки якої стирчать незрозумілі покручені скульптури, висотою з дерева. Просто зварені з металу чудернацькі конструкції від старих кораблів, які замість того, щоб порізати на металобрухт, зварили у монументи. Вони стоять посеред дерев, над водою, ніби нагадують ще молодим і рухливим кораблям, що ніхто не вічний і рано чи пізно, іржа з'їсть усіх.

А головне — не треба йти на адміністративні порушенння: трохи вище набережної відпрацьовують цілодобовий графік два біотуалети. Вбиральні безкоштовні та безконтрольні — жодних бабусь, озброєних відміряними порціями туалетного паперу. Ззовні потенційний відвідувач бачить червоний або зелений значок, щоб не ломитись в зачинені двері. На цьому сюрпризи не закінчуються — на відміну від вбиральні Ренійської міськради, у вуличних біотуалетах Галацу є туалетний папір. Крім того, хтось небайдужий залишив місцеву газету «Viata Libera», тобто — «Вільне життя».

Власне, туалети знайдені, випробувані й оцінені — на цьому мета поїздки в румунський Галац досягнута. Я ще караулю близько години біля туалетів, в надії, що ось з’явиться працівник «комунальної туалетної служби», обвішаний мітлами та рулонами — та дарма.

Попереду останній пункт запланованої експедиції з пошуку демократичних трансформацій на спільному україно-румуно-молдовському кордоні. Найближче до зазначеної точки перетину трьох кордонів місто в Молдові — Вулканешти.

Дрібні дорослі

Транспорту, щоб вибратись з Галаца до Молдови, теж немає, окрім таксі. Далі — 40 кілометрів автостопом від кордону до Вулканештів.

Перших 15 кілометрів — попутка з мовчазною сім’єю, наступних 15 — невелика пуста вантажівка, що їде по виноград. Їдемо ми поганою, розкришеною дорогою, посеред безкінечних насаджень винограду і соняшнику. Старий магнітофон, з перебоями та спецефектами, ловить місцеві радіохвилі з глобальними хітами. «Des-pa-cito…» — хриплять з колонок латиноамериканці, поки водій виходить в поле стиглого зчорнілого соняшнику і ламає одну рослину, викручуючи їй голову. Наступних п’ять кілометрів я йду пішки, адже транспорту тут майже немає (кілька машин на годину). Врешті зупиняється побита іномарка, переповнена ящиками з волоськими горіхами. Так, на ящиках, слухаючи історії водія про найкращі в світі молдовські горіхи, я в’їжджаю у Вулканешти.

Якщо в румунському Галаці я рахував туалети, то тут — зображення Сталіна. Трафаретні графіті-портрети Коби висять на стінах міста, усміхнені і темні, ніби ікони.

Якщо про кафе, театр, держустанову чи про будь-який інший заклад можна судити по тому, який там туалет, то, відповідно, про місто — по тому, якими є громадські вбиральні. Це якщо вони є. Бо якщо нема, то судити, ясно, що не можна. Залишається тільки вчитись двічі терпіти та споглядати за ближніми. Як ось зараз, наприклад.

Я сиджу за пластмасовим столиком в придорожньому кафе, оглядаюсь і чекаю на замовлену солянку. За спиною — зачинена та занедбана будівля, кінотеатр, зведений ще до розпаду Союзу, попереду — єдиний в місті готель. Всі ці будинки стоять на вулиці Леніна, яка розділяє місто на дві рівні частини. По той бік дороги, не надто ховаючись в кущах, стоїть молода мама з малою дитиною. Вони підходять до липи, мати стягує з малого штани і ступає крок в сторону, мовляв, «давай, малий, давай сміливіше, ти чув про Станіславського? Уяви «четверту стіну» і вдавай разом з нами, усіма дорослими, що ти насправді зараз в зручному туалеті. Давай-давай, не викаблучуйся…». Проте малюк стоїть розгублено і приречено, звів голову, дивиться на липове листя (певно, слухає, як шелестить) і зберігає нерухомість. Мати розуміє, що треба брати ситуацію в свої руки і бере на руки малого, підхопивши його попід коліна, трохи вище спущених штанів. В цій дивовижній композиції з підвішеним в повітрі дітлахом і згорбленою над ним молодою жінкою, в їхньому очікуванні та відкритості, в навколишній байдужості вбачається сакральний сюжет, вартий полотен і пам’ятників.

В музеї міста Вулканешти всього два відділення: дорадянської історії та радянського періоду. Раніше ще був відділ «Природа», але за опудалами тварин потрібно доглядати, а таксидермістів немає. Тому «Природу» замінили виставковим залом з роботами місцевих художників.

— Ви ось до нас приїхали... Ви напевно..., в курсі, куди ви потрапили? — Васили, працівник музею, з вкрадливою усмішкою і хитрим примруженням, робить довгі змістовні паузи, натякаючи, що зараз буде розтаємничувати інтригу. — Вулканешти є одним із міст Гагаузької автономії!

Васили — гагауз, і в його мові в іменах не використовують букву «йот». Спочатку він ще намагається розповісти про розкопки древніх артефактів поблизу міста і давні племена, що населяли тутешні території. Але швидко здається і приносить тонкий атлас.

— Упорядником книги є мій давній хороший приятель, хоча він і молдованин (але це не заважає нам дружити). Ця книга — то хрестоматія для учнів наших шкіл, то для них підручник на уроках «Історії рідного краю», — Васили обережно й повільно перегортає сторінки атласу, який він називає не інакше як «книгою». Він демонстративно пишається, бо й сам долучився до її появи. — Отут, де перераховані люди, завдяки яким ця книга з’явилась, я те ж є. Ось мене тут внизу вписали. Зверніть увагу — все написано чотирма мовами. Це перший атлас у світі, так щоб одразу чотирма мовами: нашою гагаузькою, республіканською молдовською, міжнаціональною російською та міжнародною англійською.

Васили розповідає про історію Гагаузії, переселення його народу сюди з Болгарії, конфлікти з Молдовою та по черзі називає атрибути державності: герб, прапор, обводить пальцем по атласу, окреслюючи кордони.

— Прапор трохи радянський, розумію. Коли його затверджували, були й інші проекти, наприклад, голова вовка на голубому тлі. Вовк — то символ наших земель. Але прорадянські люди обрали прорадянський прапор. Тепер пристрасті з тим, щоб Гагаузія була більш незалежною, втихли, і люди не надто переймаються політикою. Але я все-таки думаю — треба, щоб народ більше себе поважав. Наша мова зникає, а немає мови — немає народу. Тепер більшість тут кланяється усьому російському, як божеству чи ідолу. А я спілкувався з старшими гагаузами, то вони навпаки, вони румунські часи хвалять.

Після того, як я залишаю у книзі відгуків кілька речень, дату і підпис, Васили вирішує продовжити екскурсію вже містом. Ми ходимо від однієї мозаїки до іншої, Васили часто зупиняється — він тут знає усіх і всі тут знають його. Моє питання про туалет викликає в нього надто гучний, короткий та недоречний сміх. Він знизує плечима і готується виправдовуватись.

— Нам, місцевим, легше — ми знаємо, в які магазини чи кафе можна забігти, попроситись. А туристам — не знаю, як вони викручуються. У нас на автостанції є туалет, вони в принципі за ним трохи доглядають. А так, то в нас кругом мінне поле, розумієте, — віджартовується, ховаючи погляд, Васили. — Заміноване місто.

Дійсно, на автостанції є туалет. На стіні біля дверей (точніше отвору, де вони мали би бути) хтось залишив напис:  «Гагауз — баран, Молдован — бык, РУССКИЕ — СИЛА». Ну і як туалет — кілька жолобів з дирами під потрісканим шифером.

Тим часом хресна хода вже на підході до української Венеції, шостий день несуть ікону Анни Кашинської і бігають до непричесаного берегу Дунаю.

Матеріал створено в рамках програми Black Sea Trust for Regional Cooperation за підтримки ГО «Львівський медіафорум».

МедиаПорт: Новости Харькова и Украины