13 березня 1961 року в Києві сталася одна з найбільших техногенних катастроф того часу

З 8.30 ранку вода з Бабиного Яру затопила проїжджу частину, перекривши рух. Утворився затор, який усе збільшувався. Міліція намагалася роззосередити транспорт і людей, але ситуація вже виходила з-під їхнього контролю.

О 9.20 прорвало дамбу і 14-метрова стіна рідкої пульпи, змітаючи все на своєму шляху, ринулася по схилу до Куренівки. Стовп лінії електропередач упав на заблокований автобус, і той вибухнув (з нього вдалося врятуватися лише кільком пасажирам). Очевидцям врізалася в пам’ять молода мама, яка на гребені пульпи намагалася втримати малюка — і це при швидкості 5 метрів на секунду. Хвилею знесло і трамвайний вагон — його вагоновожата Ліда Лавриненко в той день відзначила своє двадцятиліття, а за кілька днів мало відбутися її весілля. Вибухнув газорозподільний пункт. Машини, заблоковані внизу Подільського спуску, опинилися під триметровим шаром бруду. Хвиля накрила і трамвайне депо імені Красіна — дивом уцілів гуртожиток, однак 52 співробітники депо навіки лишилися на своєму робочому місці (коли їх відкопають, судмедекспертиза доведе, що дехто з них був живим по 3–10 днів). Радіостанція «Голос Америки», розповідаючи про ці події, назвала Київ «Помпеями ХХ століття».

Загалом під шаром глини, що швидко тверділа, опинилося біля 30 гектарів. Коли за кілька днів розпочалися відновлювальні роботи, екскаваторники відмовлялися працювати: їхні машини раз по раз витягала фрагменти людських тіл — частина їх так і лишилася не ідентифікованою. Відкопали групу з дитячого садочка разом з вихователькою, трамвайний вагон з усіма пасажирами, корпуси трамвайного депо. Офіційно загиблими внаслідок куренівської трагедії було визнано 145 осіб, хоча за припущеннями київського історика, автора книг «Куренівський апокаліпсис» та «Київський потоп» Олександра Анісімова, число жертв могло бути разів у десять більшим. Стихія знесла 22 приватних будинки, 5 двоповерхових і 12 одноповерхових державних споруд, два гуртожитки. Загальна сума збитків становила понад 3,7 мільйонів радянських карбованців. Родинам, у яких під час трагедії загинули близькі, виплатили по 200 крб. Частина із них так і лишилися навіки вмурованими в затверділу селеву масу, на якій спішно потім побудували нові «хрущовки», решту поховали на різних кладовищах Києва та області, щоб применшити масштаби трагедії.

Довгий час усе, що стосувалося Куренівської трагедії, було таємницею за сімома печатками. Кілька днів після катастрофи міжміський зв’язок зі столицею було відключено — щоб інформація не розходилася за межі міста. Пізніше у газеті «Вечірній Київ» з’явилася невеличка замітка про катастрофу.

Між тим, катастрофи можна було уникнути. Ще за кілька місяців, і навіть за кілька днів до того злощасного дня тодішнього міського голову Олексія Давидова попереджали про можливість трагедії. Люди ще в середині лютого почали помічати, що стіни дамби, яка утримувала пульпу, помережені струмочками, що невпинно збільшуються. Кілька років поспіль трамвайне депо ім. Красіна потерпало від підтоплень, про що надсилалися регулярні сигнали до мерії. Коли на початку березня підтікання дамби набуло загрозливих масштабів, до кабінету Давидова потяглися вервечки «ходоків». Однак на всі тривожні сигнали лунала відповідь, що ситуація під контролем, а пізніше «панікерів» просто виганяли з кабінету, погрожуючи арештами. (https://telegra.ph/file/f3f9a09a3eb12e2d3cb43.jpg)

Штаб цивільної оборони теж знав про можливість прориву дамби, але навіть не почав відселення людей з району можливої катастрофи — партійні чиновники заборонили «сіяти паніку» в надії, що все минеться саме по собі. Останній відвідувач спробував пробитися до кабінету Давидова за два дні до трагедії. Подейкують, що, коли Давидов почув про «куренівську трагедію» і її наслідки, він посивів за кілька годин, а пізніше помер не від серцевого нападу, а вкоротив собі життя.

Джерело: https://t.me/istoriya_ukrainy/5386

Новости портала «Весь Харьков»