Чому Путіну подобається Захід?

Віктор Рудь. Болюча правда. Повна версія.

Назва моєї промови «Чому Путіну подобається Захід?» може видаватися некоректною. Зрештою, ми систематично чуємо, що Путін раз по раз звинувачує Захід у всьому на світі. Ми чуємо про «втрачену гордість» Росії, про те, що вона «принижена», «роз’ятрена», «зневажена», «спантеличена» або «розгублена». Один з радників сенатора з Вермонту Берні Сандерса під час останньої президентської кампанії сказав, що «Путін намагається знайти любов, вдячність та визнання».

Проте факти свідчать про протилежне. Фіона Хілл, що раніше працювала в Інституті Брукінґса, відомому аналітичному центрі у Вашингтоні, тепер працює у складі Ради Національної Безпеки у Білому Домі. У багатьох колах вона є визнаним фахівцем з питань Росії. Кілька років тому вона написала книгу про Путіна, у якій зазначила, що він «не здатен зрозуміти міркувань американців чи європейців та їхньої політичної динаміки».

Однак, як на того, хто нас не розуміє, Путіну все добре вдається. Ось приклад: його гроші лежать у нас в банку. Ключ від якого у нас. Проте він вперто поширює свою агресію. Він не думає про загрозу своїм грошам і не переймається санкціями. Чому ж? Звідки він бере свою самовпевненість? Цю самовпевненість йому дали ми.

Путін – не геній, проте, він дуже добре знає і розуміє сторічну історію стосунків зі Заходом. Він розпізнав шаблони західної поведінки, мислення та емоцій, які є чіткими і передбачуваними, а отже надійними. І його висновки, які базуються на цих шаблонах, також надійні. Він бачить неодноразові стратегічні помилки Заходу, дарма розтрачені можливості, нездатність і відсутність політичної волі, щоб мислити і діяти далекоглядно: не реактивно, а на випередження. Однак, як це можливо, якщо, як ми кажемо самі собі, це Захід «виграв Холодну війну»? Ми повернемося до цього питання пізніше.

Що ж це за історія, яку Путін так добре розуміє? 1918 року Україна проголосила незалежність. Ленін визнав її, та незабаром вторгся. Україна звернулася до Заходу по допомогу у вигляді надлишкової амуніції та медикаментів, які залишилися після Першої світової війни. Україні було відмовлено. Україна попередила, що вже через двадцять п’ять років Росія прямо загрожуватиме Заходу. Україну проігнорували. Ясна річ, що Москва здолала та окупувала Україну, і її контроль був стрижнем для формування та життєздатності Радянського Союзу.

1933 року, в той самий час, коли Москва ламала український спротив голодом, Сполучені Штати встановили дипломатичні стосунки з Радянським Союзом. В очах світу це визнання означало легітимізацію, акцептацію та схвалення Америкою вбивчого режиму Сталіна. Що більше, це була легітимізація, акцептація Америки як «сатани» капіталістичного світу, наміченої жертви того ж режиму, який проголосив себе лідером всесвітньої кампанії на знищення капіталізму. Як, на нашу думку, це мав би витлумачити Путін?

Під час Другої світової війни лише частина Європи була визволена. Ми дозволили одному тиранові заступити іншого. Захід просто вимірював розміри Залізної Завіси. Американський Ленд-Ліз забезпечував потреби Радянського Союзу в матеріалах і обладнанні більше, ніж його армія цього потребувала. На жаль, Москва використала бренд Made in USA, щоб придушити підпільні рухи опору в Україні і в Балтії, а також повстання в ГУЛАГу на початку 50-х.

Наступні сорок років, починаючи з 40-х, Захід (а фактично США) демонстрував політику стримування, намагаючись опиратися експансії СРСР. Повністю стримати, однак, не вдалося. Порівняймо співвідношення позицій Сполучених Штатів та Радянського Союзу після Другої світової війни і сорок років потому й побачимо, що відбувся суттєвий зсув. Порівняно зі США, Радянський Союз значно підвищив свій глобальний вплив і військовий потенціал.

Проблема зі стримуванням полягала в тому, що воно було виключно реактивним, без відчуття того, що Захід вживає якихось активних заходів, які могли б призвести до розвалу Радянського Союзу. Ми «здали» ситуативний контроль Кремлю. Ми чомусь вирішили, що єдиний спосіб зарадити піроману – це побудувати дуже дорогу, дуже велику й високомобільну пожежну станцію, яка б гасила пожежі, які Кремль влаштовував у вигідний йому час, на вигідному йому місці та з потрібною йому температурою. Стримування базувалося на надії. Але якщо надія це не політика і не стратегія навіть на фондовій біржі, то як вона може бути базою для національної безпеки? Не дивно, що видатний американський журналіст того часу Волтер Ліпман описав стримування не як стратегію, а як «стратегічну потвору».

Але найбільшою фундаментальною помилкою політики стримування була відсутність будь-якого розуміння мультинаціональної структури Радянського Союзу. Він був колоніальною імперією. Стримування зафіксувало тотожність понять «Росія/Радянський Союз», яке викривило західне уявлення про цю частину світу з перших днів заснування СРСР. Це було велетенським системним промахом, який допомагав московським репресіям над поневоленими Союзом націями. Сьогодні, через двадцять шість років, які минули після розпаду СРСР, офіційні представники уряду Сполучених Штатів найвищих рівнів досі послуговуються тією ж тотожністю «Росія/Радянський Союз» тільки через те, що це від початку не називалося правильно.

Адміністрація Рейґана зламала цю традицію і вийшла за рамки реактивної схеми стримування. Рейґан використовував проактивні заходи для розпаду СРСР. Однак, після виборів Джорджа Буша-старшого, США змінили вектор. Дивовижно, проте ми працювали на збереження Радянського Союзу. Джек Метлок, тодішній посол США в СРСР, щиро зізнався: «Загальне уявлення про те, що Захід спричинив розвал Радянського Союзу і таким чином виграв Холодну війну є помилковим. Розпад СРСР на п’ятнадцять окремих держав – це не те, чого хотіли або до чого спонукали Сполучені Штати». Як відомо, Україна проігнорувала Вашингтон, проголосила незалежність, а решту ми знаємо. Тож залишається запитання: чи Холодну війну було виграно завдяки американській політиці чи всупереч їй?

Що трапилося після розвалу СРСР? Ми ніколи не впровадили (ба навіть не задумували) «плану Маршалла» для забезпечення незалежності та гарантування безпеки колишніх поневолених націй як бастіону проти Росії. Ми не зробили того, що зробили завдяки плану Маршалла в Європі після Другої світової, хоча потреба в таких діях після розпаду Радянського Союзу була вдесятеро більша. На відміну від спустошеної економіки та військового сектору Німеччини, радянська економіка, хоч і в гіршому стані, проте вціліла. Те саме можна сказати і про радянські військові можливості. Однак найважливішим є те, що в той час, коли Німеччина осмислила своє минуле, визнала та попросила пробачення за свої злочини, Москва пішла у протилежному напрямку. Вона пишається своїми злочинами.

Чому ж ми зайняли таку пасивну позицію? Тому що, знову ж таки, ми просто «сподівалися», що стан речей зміниться. Як конкретно, на нашу думку, мали б змінитися мільйони людей у структурах КГБ та в номенклатурі? Куди вони мали подітися? За ніч перетворитися в демократів? А як щодо таємних співробітників, котрі створювали секретну отруту в секретних лабораторіях в засекречених містах? Як ми могли навіть припустити, що така широка репресивна система з такою кривавою історією могла так зненацька змінитися? Проте ми просто «сподівалися», що це станеться. Така абсолютна безвідповідальність з боку західних демократій за власну безпеку, а також пасивність і небажання зіштовхнутися з реальністю віч-на-віч, а просто очікувати майбутнє, приголомшує. На жаль, це сталося не вперше.

Історія – це друге ім’я досвіду. Досвід – це також ще одна назва книги життєвих уроків. Які уроки може винести з цього всього Путін? Його першим висновком є те, що сам Захід не отримав тривалої науки. Ми не винесли з нашого досвіду нічого і, відповідно, не маємо здатності передбачати. Наш досвід не був достатньо болючим, щоб залишити глибокий слід у суспільній пам’яті чи у політичних інституціях. Таким чином, наприклад, президент Обама прийшов до влади абсолютно наївним щодо Москви, але наприкінці терміну, сподіваюся, він став хоча б трохи обізнанішим. Проте ефект обертових дверей в політиці не давав вивченим урокам зцементуватися в пам’яті. Тож яких висновків ми можемо очікувати від Путіна?

Передовсім Путін знає, що у нас немає розуміння того, що Росія – це держава-хижак. У нас немає уявлення про радянську систему, і ми не можемо осягнути, як важливо те, звідки Путін вийшов, не можемо зрозуміти його бажання воскресити Сталіна, і як це впливає на нас. 1999 року він святкував день народження Сталіна, і того ж року ми стали свідками операцій Москви під чужим прапором: вибухи житлових будинків, які стали приводом для початку війни з Чечнею. Його так звана «промова тисячоліття» наприкінці того ж року була безпомилковим планом на майбутнє. Кілька місяців пізніше, на конференції в США Кондолізу Райс запитали, що допомогло б їй зрозуміти Путіна, і чи є він тим, з ким США «могли б працювати». Вона відповіла, що це залежатиме від того, яку податкову реформу він проведе.

Пізніше, того ж двохтисячного року, ми не зауважили нічого особливого у святкуванні Путіним дня народження Фелікса Дзержинського, сумнозвісного засновника «ЧК», попередниці НКВС та КДБ. Це відбулося одинадцятого вересня, в день знищення веж Всесвітнього Торгового Центру. У лютому 2002, під час Зимових Олімпійських Ігор у Солт-Лейк-Сіті (штат Юта), Путін, у властивий йому «зондуючий» спосіб, обережно запровадив радянський символізм. Жодної реакції Заходу. А наступного 2003 Майкл МакФаул, майбутній посол президента Обами у Росії, опублікував книгу, в якій передрікав, що Росія більше не загрожуватиме Заходу.

Ми навіть оком не кліпнули на те, що в Нью-Йорку є заклад «Бар КГБ», чи на те, що у прес-секретаря президента Обами Джея Карні вдома висять радянські пропагандистські плакати, які «красуються» на сторінках найбільшого вашингтонського видання без жодних заперечень. До квітня 2005, коли Путін скаржився, що розвал Радянського Союзу був «трагедією», він уже шість років святкував його криваве минуле. Захід усе це ігнорував. Сьогодні Че Гевара вважається вибриком «моди».

Путін бачить, як Захід грузне у власних зобов’язаннях «не образити», «не антагонізувати» росіян. Другого липня 1934 року Міністерство закордонних справ Великої Британії отримало запит від Палати громад, у якому йшлося про організований Москвою голод в Україні. У внутрішній записці, яка циркулювала кабінетами Міністерства, було написано: «Ми не хочемо оприлюднювати цю інформацію [про геноцид українців], бо радянський уряд обуриться, і наші з ними стосунки будуть упередженими. Ми не можемо робити цю декларацію публічною».

«Колгосп тварин» Джорджа Орвела видавництва відкидали чотирнадцять разів тому, що «не хотіли образити росіян».

У 70-х-80-х роках західна розвідка знала про те, що Кремль організовував, режисував та фінансував тероризм на Близькому Сході проти Заходу під виглядом «арабського націоналізму». Пізніше тероризм також поширився за допомогою тамтешніх агентів на Німеччину, Італію та Ірландію. Однак, західні політики хотіли тримати це в таємниці, не бажаючи «образити росіян».

Власне, саме Сполучені Штати відчувають особливу потребу «зробити приємність». «Невже ми просто не можемо помиритися і бути друзями?». Президент Трумен відомий практичнішим підходом, ніж Президент Рузвельт, проте навіть він після закінчення війни, коли було вже зрозуміло, що Сталін обдурив Захід щодо Східної Європи, писав у щоденнику: «Я не боюся Росії. Вони завжди були нашими друзями, і я не думаю, що це колись зміниться… Отже, треба товаришувати». Той самий підхід ми бачимо у президентів Картера, Буша і Обами. Тільки через кілька місяців після того як Путін напав на Грузію, президент Обама розпочав своє сумнозвісне «перезавантаження» стосунків з Росією. Як могло статися, що це ми намагалися примиритися з Путіним, а не навпаки?

Путін бачить, як ми силуємося перенести нашу комерційну жилку і нашу «культуру домовлятися» на стосунки з Кремлем. Це не працює. Слова «стабільність» та «менеджмент» постійно з’являються в західних текстах та коментарях про Росію. Це те, чого потребує «ведення бізнесу». Проте Кремль так не працює. Він плекає, потребує і, відповідно, породжує нестабільність. Він завжди наступає. Він постійно тисне – звинуваченнями, осудом, перекручуваннями, вимаганнями та нападами. Без упину. А Захід в той самий час діє виключно реактивно, від кризи до кризи. Ми - собаки Павлова.

Відтак, ведення бізнесу означає входження в процес домовленостей. Для нас угода – це шлях до розв’язання проблеми. Угоди з Росією працюють, проте в абсолютно протилежний бік і з протилежним результатом. Ми старанно дотримуємося домовленостей. Росія старанно не робить цього. Насправді намагання накласти нашу «комерційну традицію» на справи з Росією, спричинює толерування та заохочення саме того типу поведінки, який ми б ніколи не толерували в бізнесовому оточенні – постійне недотримання домовленостей з партнерами по інший бік столу. Єдиним винятком з нашого невміння робити прогнози є, як я вже казав раніше, чудове вміння передбачати порушення будь-якої наступної угоди з боку Москви. Але нам просто байдуже. З невідомих причин ми завжди повертаємося за наступною порцією. Після Другої світової, США були країною номер один у світі, єдиною супердержавою – економічно і військово. Тільки США мали атомну бомбу. А після сорока років стримування і десятків домовленостей з Москвою, яким був результат? Кремль неосяжно розширив свій глобальний вплив, а його військовий та ядерний потенціал щонайменше зрівнявся з американським. Ось вам і домовленості.

І наостанок – питання грошей. З першого дня радянського режиму і донині Захід переказував незліченні суми до Москви, що б це не було – кредити, технології, ноу-хау, чи інші економічні вигоди. Без підтримки Заходу впродовж всього існування Союзу, він розпався б значно раніше. З іншого боку, це ми виявилися залежними від російських грошей, а не навпаки. 2006 року британський громадянин був убитий за допомогою невеликої кількості радіоактивних речовин, можна сказати, на порозі Букінгемського палацу. Олександр Литвиненко, громадянин Британії, став жертвою «ядерної війни» на британській території. Що зробили три наступні прем’єр-міністри Британії? Нічого. Російські гроші купили Лондон.

Отож, яких наслідків можна очікувати, зважаючи на такі особистісні характеристики Заходу? Ми надзвичайно сприйнятливі до того, що я називаю “стратегічним обманом.” Джордж Орвелл називав це “контролем реальності.” Покійний історик Роберт Конквест був більш прямим і називав це просто “вбивством розуму.” Коли “дезинформация”, “маскировка,” “провокация,” “компромат,” та “агитация” об’єднуються воєдино та насаджують тотальну дезорієнтацію та неправдиві рамки сприйняття, це створює паралельну реальність та викривлює її. Це дуже небезпечно, бо це існує лише в нашій підсвідомості. Як приклад, я часто пропоную ситуацію, в якій ви раптово прокидаєтеся посеред ночі і розумієте, що знаходитеся в дикому полі. Щоб зорієнтуватися, ви шукаєте Полярну зорю на небі. Ви бачите її, або радше, думаєте, що бачите. Проте ви не розумієте, що поки ви спали, вас перенесли в Південну півкулю. Всі ваші дії та припущення правильні, оскільки вони базуються на уявленні, що те, що ви бачите – це Полярна зоря. Але це не вона. Врешті решт, ви просто ідете в протилежному напрямку. Ви не сумніваєтеся в правильності ваших рішень просто тому, що ви не розумієте ситуації до кінця.

З яким викривленням реальності ми зіткнулися в першу чергу? Це уявлення про те, що Росія просто “захищається.” Ви вже чули це раніше, і я знаю, що ніхто з присутніх тут цієї думки не поділяє. Тим не менш, ця думка дуже потужна, не зважаючи навіть на останні втручання Росії в виборчі процеси в Європі та Сполучених Штатах. Ви всі знаєте цю мольбу про російську “потребу в безпеці” та “сферах впливу”, що вона боїться “натівського оточення,” що вона має “законні інтереси” та “історичні претензії”, що вона чується жертвою Другої світової, що потребує “буферної зони”, і так далі.

Нічого нового. Президент Рузвельт запевняв нас: “Сталін не хоче нічого крім безпеки своєї країни, і я думаю, що якщо я дам йому це і не попрошу нічого натомість, то він не намагатиметься нічого анексувати і працюватиме зі мною заради демократії та миру у світі.” Очевидно, так було під час війни. Та після Другої світової, щось схоже до того, що вже сказав президент Труман додав держсекретар США Дін Ачесон: “Дружні стосунки з урядами вздовж кордону Радянського Союзу є суттєвими і для його безпеки, і для миру у всьому світі.”

Слід віддати належне Міту Ромні і його радникам. Під час його перших президентських дебатів з президентом Обамою він визнав Росію першочерговим геополітичним опонентом США. Шкода, що пізніше пан Ромні написав у статті на Вол Стріт Джорнал, що Америка повинна дати Росії гарантії і не перешкоджати російському впливу в Києві. Це викривлення реальності.

“Величезний внесок Росії під час Другої світової війни є частиною їх гордої історії непокори силам імперіалістів.” Це вступ до промови посла США до ООН Саманти Пауер, з якою вона виступила у січні цього року. Я був радий чути, що за останні роки вона почала краще розуміти російську реальність, проте такий початок неприпустимий. У 1890тих російський генштаб провів дослідження військових кампаній між 1700тими і 1870тими. Відбулося 38 воєн. Дві з них були оборонними. Як стати найбільшою імперією та найбільшою країною в світі, охоплюючи третину Азії і більшість європейського субконтиненту? Точно не ведучи “оборонні війни.”

Коли ми беремо участь в такому викривленні реальності, ми заперечуємо історію, заперечуємо жертв цілих націй, та захоплюємося злочинцем. Чому в них нема права на існування? Це нації-жертви, котрі Кремль переслідував десятиліттями, а часом і століттями, мають право на безпеку, мають “історичні претензії” до Росії, потребують “сфер впливу” та “буферної зони.” Ситуацію, з якою ми зараз боремося, спричинило невміння Заходу розпізнати це.

Частиною того ж “захисного” обману є російський редизайн Другої світової. “Якби не колосальні жертви з боку СРСР у Другій світовій війні – у якій вони втратили більше 20 мільйонів людей, набагато більше, ніж інші нації, дружні чи ворожі – то війна тривала б значно довше.” Це все ще цитата з тієї ж промови посолки Пауер. Зауважте, що вона знову ототожнює Росію з Радянським Союзом, і навіть називає СРСР нацією. Він не був нацією. Він був імперією. Пройшла вже чверть століття з часу розпаду СРСР, і все ще занадто багато західних політиків і коментаторів продовжують говорити і думати точнісінько такими самими термінами. Це недопустимо, і знову ж таки демонструє, що ми досі не осягнули ні самої суті СРСР, ні значення глорифікації його Путіним.

А щодо Другої світової війни як такої, то давайте усвідомимо: Сталін і Гітлер були не просто союзниками. Вони були рівноцінними партнерами, співучасниками консорціуму. Коли Гітлера було призначено канцлером у січні 1933, німецька індустрія озброєння була вже далеко на шляху до відновлення. В Рапальському договорі між Німеччиною і Москвою у 1920тих, СРСР забезпечив Німеччину базовими матеріалами для відбудови військового сектору, більшість яких, за іронією, були награбовані в Україні. Німецькі військові маневри відбувалися на радянській території. Влаштовувалися екскурсії в ГУЛАГи, що розросталися. Це відбувалося в той час, коли західна, а особливо американська допомога рікою текла до Радянського Союзу. То як Путін може оцінити нашу стратегічно проникливість?

Скільки десятиліть пройшло від закінчення Другої світової війни? Чому ми ніколи не чуємо про причини розв’язання війни Гітлером? Нею була колонізація України. Лише минулого літа професор Єльського університету Тімоті Снайдер звернувся до німецького Бундестагу, нагадуючи Німеччині про її минуле. Дивовижним викривленням є те, що Німеччина відчуває провину за Другу світову перед “Руссляндом”, в той час коли це “Русслянд” почав війну разом з Німеччиною, і коли це не “Русслянд” був мішенню і найбільшою жертвою Німеччини. Кількість воїнів Союзних військ, що вторглися в Нормандію була 132,000. Кількість Вермахту та інших військ, які вторглися до Радянського Союзу під час операції Барбаросса 22 червня 1941 року – 3.2 мільйони. І ця цифра включає не лише німецьких, але й угорських, румунських, словацьких, фінських та італійських військових. Чи ми називаємо ці країни “нацистськими”? Нема нічого дивного в тому, що Україна і демографічно, і інфраструктурно постраждала більше ніж будь-яка інша країна. Під час Другої світової українських цивільних було вбито в чотири рази більше, ніж військових США, Франції, Італії, Великобританії та Канади разом взятих. Ще мільйони українців загинули несучи службу в армії та будучи примусово вивезеними на рабську працю до Німеччини. Українці нацисти? Чергове перекручення реальності, ще один стратегічний обман.

Ще одним прикладом стратегічного обману про “дефенсивну” позицію Росії є постійне повторення про “оточення країнами НАТО.” По-перше, пропоную глянути на карту. Скільки країн НАТО ділять кордон з Росією? “Оточення,” ба навіть “часткове оточення” є географічно неможливим. А навіть якби й було можливим, то чому ми маємо почуватися винними через це? По-друге, Путін знає, що НАТО існує тільки для захисту. Він знає, що шансів на якесь вторгнення країн Альянсу до Росії немає. Сталін знав про НАТО і її призначення ще до того, як вона з’явилася. По-третє, ми не демонстрували і навіть не думали переходити у наступ до Росії впродовж останніх ста років навіть поза військовим контекстом. По-четверте, якщо б і був коли-небудь час для страху вторгнення, то хіба під час Другої світової або в післявоєнний період. Такого ніколи не було і не могло бути, зважаючи на відсутність у Заходу будь-якого розуміння загрози з боку Москви. По-п’яте, як би мали скоординуватися більше на 20 націй? Для чого? Щоб досягти чого? І на останок: щоб ми могли повірити, що “оточення НАТО” це те, чого справді боїться Путін, треба проігнорувати просту правду про те, що він знає і розуміє наші суспільства, культури та політичні інституції краще за нас самих. Він це довів. Чи хтось в цьому залі справді думає, що публічна паніка через Росію на Заході досягне такого рівня, що вона перейде в політичні рішення для координованої військової атаки на Росію? Це нонсенс. Путін і Лавров можуть повторювати це знову і знову для своїх та іноземних громадян, проте вони розуміють реальність. Ми також повинні її зрозуміти.

Другим прикладом викривлення реальності, та навіть його перемоги є розмови на Заході про “залучення” Росії до боротьби з ІДІЛом. А куди поділася логіка, якщо враховувати, що корені ІДІЛу та Аль-Каїди сягають фундаменту “арабського націоналізму,” що його придумав Кремль у 70тих та 80тих в університеті Патріса Лумумби в Москві та навколишніх тренувальних таборах КДБ? Сьогодні Москва не мусить скеровувати чи контролювати ІДІЛ. Вона просто користає з ослабленого, дезорієнтованого, розчарованого та пригніченого Заходу. Ба більше, візьмімо до уваги “талант” (слово, яке тяжко вживати в цьому контексті), з яким Москва змогла нацькувати Близький Схід на Захід 25 чи більше років тому. Спочатку СРСР був атеїстичним. Потім він - а перед тим, Російська Імперія – мав жорстоку історію утисків мусульманських народів Кавказу та Центральної Азії. Проте Кремль переважив, а Ясір Арафат отримав за це Нобелівську Премію. Справді, неймовірне досягнення.

І на останок, Україна. Я знаю, що тут присутні ті, для кого Україна вагома не настільки, як інші європейські країни – Польща або Італія, наприклад. Я не буду вникати в перекручену російську історіографію, яку прийняли у 18 та 19 столітті. Я тільки зауважу, що російські історіографи, які переїхали на Захід після більшовицького державного перевороту, заснували так звану організацію російських студій. І хоч ті історіографи не підтримували більшовицький режим, вони тим не менш насадили Заходу ту імперську історію, яку самі ж придумали та всотали.

Ми всі чули аргументи: “корені тисячолітньої історії Росії сягають Києва,” “Україна це історична частина Росії,” “Київська Русь була початком сучасної Росії,” “тисячоліття російського християнства.” Висновок – як нашептав на вухо президенту Бушу Путін, України не існує. Не існувало її і для Гітлера, який записував українців в таборах як поляків або росіян.

Тож давайте дослідимо викривлення реальності, стратегічний обман, який лежить в абсурдності претензій периферії Київської Русі, Росії, на її центр, Київ. І пам’ятаймо, що в той час розмір російської території, який належав до Київської Русі становив лише 3% від Росії, яку ми знаємо сьогодні.

Перш за все, я не знаю жодного випадку в історії або географії, в якому створення тисячолітнього родоводу використовувалося б як виправдання війни, вторгнення або тероризму, і до якого Захід би поставився настільки некритично. Насправді, більш логічним і розумним було б визнати історичну претензію Києва на Росію, як частину колишньої київської імперії.

По-друге, навіть якщо ми приймемо “тисячолітню історію” як аргумент, то яким буде результат? Через вплив вікінгів на становлення Київської Русі, Україна може претендувати на Осло, Стокгольм або Копенгаген? Норвежці, шведи і данці насправді “українці,” “малороси,” чи “молодші брати?” Те саме можна сказати про вплив Візантійської імперії на Київську Русь, включно з кирилицею та релігією. Україна “насправді” почалася з Візантії/Стамбулу? Сучасна Франція, як і Іспанія, Німеччина і Ізраїль були частиною Римської імперії так само, як Росія частиною Київської Русі. То чи це означає, що Франція може претендувати на “французький” Рим і казати, що всі італійці насправді французи? А що робити з Румунією, яка використала назву “Рим” так само, як Росія використала ”Русь?” Як буде “Франція” німецькою? Frankreich. Країна франків, германського племені. Який висновок ми би мали з цього зробити? Франція претендує на Німеччину, чи навпаки? Я не буду продовжувати. Незнання історії та відсутність критичного мислення робить Захід легкою мішенню для викривлення реальності.

То чому ж Путіну подобається Захід? По-перше, Захід не розуміє як і чому він опинився в цій ситуації. Одна країна, якій нічого запропонувати світу, спромоглася загнати західні демократії в кут. Як це можливо? І чому ми так раптово дивуємося? І чи бачимо ми причину для перевірки себе? По-друге, західна увага до України історично знаходиться на протилежному кінці спектру в порівнянні з орлиним оком Москви.

Навіть зараз стурбованість Заходу навіть не наблизилася до потрібної серйозної реакції, зважаючи на те, що Україна загнала останній цвях в домовину СРСР і, великою мірою, врятувала світ від нього. Більше того, як ми знаємо, Україна здала свою ядерну зброю великою мірою через свого історичного гнобителя. Що Путін може про це думати? Які він робить висновки? Його гроші у нас в безпеці, а існуючі санкції не приносять результату. Працює виключно сила.

Я пропоную наступні два дні спробувати знайти користь від Форуму, щоб ми всі могли потім повернутися в наші країни і працювати на інтереси їх нацбезпеки. Цього можна досягнути тільки якщо забезпечимо безпеку і незалежність України, і тим самим відведемо Росію. Ми мусимо думати стратегічно та вийти з режиму постійної оборони та реактивної позиції, в яку нас загнав Кремль. І зрозумійте мене правильно: якщо тирани Близького Сходу, Китаю та Північної Кореї зрозуміють, що Захід має волю діяти у власних інтересах, це матиме глобальні наслідки.

Источник: facebook.com Lviv Security Forum

Автор: Віктор Рудь

Новости портала «Весь Харьков»