4 жовтня 1948 року Рада Міністрів срср прийняла ухвалу “Про виселення сімей бандитських і націоналістичних елементів”

У 1948-1953 рр. найбільше постраждали заможні селяни, яких совєти вважали головною перешкодою у колективізації західноукраїнського села. Виселяли "куркулів", які підтримували ОУН та УПА й не хотіли вступати до колгоспів.

Протягом 1949 р. у віддалені райони срср із Львівської та Станіславської обл. депортовано 1524 сім'ї "злісних саботажників" колгоспного будівництва. 27 квітня 1950 р. Політбюро цк кп(б)У затвердило постанову "Про підготовку документів щодо виселення родин ОУНівців і зміну існуючого порядку комплектування груп охорони громадського порядку", відповідно до якої належало додатково депортувати 182 543 людини – "учасників банд націоналістичного підпілля", "бандпособників" та членів їхніх родин, а також 12 135 "куркулів".

23 січня 1951 р. вийшла постанова Ради міністрів срср № 189-88сс "Про виселення куркулів із сім'ями з території Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславської, Тернопільської, Чернівецької та Закарпатської областей Української рср".

Станом на 7 серпня 1951 р. із західноукраїнських земель планувалося виселити 1240 "куркульських" господарств (4641 людину). За даними 9-го управління мгб срср, станом на 1 січня 1953 р. на обліку в спецпоселеннях перебували 1445 "куркулів", депортованих із західноукраїнських земель в 1951 р.

Відповідно до постанови Ради міністрів урср і цк кп(б)У від 4 квітня 1951 р., майно депортованих підлягало конфіскації, частково ним сплачували держзобов'язання перед іншими суб'єктами, частину передавали безкоштовно колективним господарствам для постійного користування. На поч. 1950-х рр. масштаби депортацій значно зменшились у зв'язку з ліквідацією збройного спротиву УПА та підпілля ОУН, а також кризою сталінської моделі державного управління.

Виселені сім'ї мешкали в халупах. Людям не вистачало одягу та взуття, вони були виснажені через недоїдання та важку працю. Це, а також жорсткий клімат спричинили високу смертність серед населення.

Діти та підлітки мали право навчатися в місцевих школах та вишах. А після досягнення повноліття вони отримували паспорти з відміткою про обмеження в правах. Дорослі працювали у вугільній, лісовій та паперовій промисловостях, на місцевих підприємствах та в закладах міністерства промбудматеріалів.

За даними МВС України, протягом 1944-1952 рр. із Заходу України депортували 65 906 сімей (203 662 людини), зокрема членів родин учасників "банднаціоналістичного підпілля", "бандпособників" та членів їхніх родин – 182 543 особи, "куркулів" із родинами – 12 135 осіб, єговістів, колишніх військово­службовців армії Андерса з їхніми родинами – 8984 особи. Їхнім місцем призначення стали віддалені регіони Уралу та Сибіру.

Багато хто з них додому так і не повернувся.

Після смерті сталіна масові депортації припинилися, однак скасування правових обмежень для депортованих тривало до 1956 р. Повоєнні депортації на західноукраїнських землях мали "антинаціоналістичне" забарвлення і яскравий етнічний характер. Примусові виселення пришвидшили колективізацію, підірвали соціальну базу українського руху Опору, змінили етнічну та соціальну структуру регіону.

Джерело: https://t.me/istoriya_ukrainy/9612

Новости портала «Весь Харьков»