Про китайську стратегію на річницю подій на площі Тяньаньмень

Щоразу коли читаю в українських інтернетах історії про “Китай це така країна, яка планує на десятиліття вперед”, згадується одна історія. Навіть дві в одній.

Коли настала світова фінансова криза 2008 року, китайський уряд шукав можливість втримати економічне зростання, яке критично залежало від зовнішньої торгівлі. Тоді було прийнято два мудрих рішення: 

1. Будувати всекитайську мережу швидкісних залізничних доріг, точніше значно розширити початкові плани. 

2. Стимулювати будівництво нерухомості і інвестиції заощаджень китайських громадян у нерухомість. 

Там ще була серія таких саме величезних інфраструктурних проєктів, які мали окупитися колись. 

Технічно ця мудра і своєчасна політика дала результати. Китай продовжував зростати під час фінансової кризи. А ринок нерухомості і будівництво нафіг нікому не потрібних швидкісних мереж тривав до кінця минулого десятиліття. 

Проблеми виявилися, насправді, доволі швидко. Заощадження китайців, які уходили в нерухомість, а також величезні кредитні гроші державних банків, які залучали забудовники призвели до зведення такого обсягу нерухомості, який тупо не потрібен. І ті китайці, які могли б стати рантьє, не можуть стати рантʼє у містах-примарах. А компанії, які не можуть вивезти свої зобов'язання перед державою, банкрутують. Про крах компанії Евергранд, я думаю, чули всі, хто хоч трохи цікавиться що там в Китаї. 

Але банкрутство забудовників це півбіди. Значна частина заощаджень китайців замість ліквідних інструментів підтримки економічного розвитку (фондового ринку, наприклад) інвестована у мертву нерухомість. Як і значна частина кредитного потенціалу китайської банківської системи. А набудоване вже нікому не буде потрібно, бо населення Китаю починає поступово скорочуватися. І навіть стимулюючі демографічні програми у найближчі десятиліття цю тенденцію не переламають. За деякими оцінками в цьому угарі будівельного бума житла набудували на 1,5-2 населення Китаю. 

З швидкісними залізницями вийшло приблизно так само. Набудували на 2020 рік 38 тисяч кілометрів залізниці. В окремі роки на мережу витрачали по 100 млрд доларів. Більше ніж на освіту і науку. Середній рівень завантаженості потягів, за окремим даними, не перевищує 20%. Мережа глибоко збиткова. Шансів на окупність нема. Але політика - і її продовжують будувати. 

Економіка КНР закредитована сукупно на кілька власних ВВП, але ж ВВП на душу населення в КНР все ще дуже далекий до лідерів і балансує на рівні середнього по світу. З купою відверто сміттєвих складових того саме ВВП. На кшталт будівельної галузі. А інституцій саморегуляції не підвезли. В підсумку Китай стрімко наближається до того, щоб бути найбільшою країною в історії, яка потрапить у “пастку середніх доходів”. 

Отака от стратегія. 

Про те, наскільки стратегічно виправданим виявилася політика «одна родина - одна дитина» можна почитати в демографічних зведеннях.

Те, що зараз КНР - агресивна диктатура - намагається у експансію і розширення впливу за шаблонами європейського колоніалізму 19 століття і застосовує підкуп і різнобарвний тиск як інструменти агресії, не каже про вміння планувати і будувати на десятиліття і століття вперед. 

Це каже про логіку доволі стандартної агресивної диктатури з імперськими замашками, що діє ситуативно, з покладанням на грубу силу чи великий гаманець. І лише загортає свої варварські наміри у обгортку мудрого довгострокового плану. Який насправді зводиться до логіки і поведінки сарани. І, нагадаю, коли ми говоримо про КНР, ми говоримо про режим, який вбив найбільше своїх власних громадян за всю історію людства. 

Так, поки китайці не позбавлять поточний уряд “мандату Неба”, нам доведеться мати справу з КНР. Надто важливим Китай завжди (крім короткої перерви на 20 століття) був і буде. Але треба пам'ятати, з ким ми маємо справу. 

Джерело: https://t.me/yb_ua/5511

Новости портала «Весь Харьков»