19 листопада 1989 року відбулося перепоховання українських письменників і політв’язнів совєцького комуністичного режиму – Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого

19 листопада 1989 року відбулося перепоховання у Києві на Байковому цвинтарі українських письменників і політв’язнів совєцького комуністичного режиму – Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого.

Василь Стус − український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Відстоював вільний розвиток української культури. Творчість Василя Стуса заборонена совєцькою владою. Двічі арештований та ув’язнений. Помер 4 вересня 1985 року в таборі біля села Кучино Пермської області.

Юрій Литвин − український поет, письменник, журналіст і правозахисник. Заарештований та звинувачений у створенні підпільної націоналістичної організації «Група Визволення України» і засуджений до 10 років позбавлення волі. Покарання відбував у мордовських таборах для політв’язнів. Помер 5 вересня 1984 року в таборі біля села Кучино Пермської області.

Олекса Тихий − український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи. Виступав на захист української мови. Помер в лікарні табору біля села Кучино Пермської області 6 травня 1984 року.

Їх прах привезли літаком із Уралу 18 листопада о 20.30 в аеропорт «Бориспіль». Там зі свічками й корогвами чекали близько тисячі людей. Домовини повезли до Свято-Покровської церкви на Куренівці. Там зранку 19-го покійних відспівали.

«Приблизно 30 тисяч людей вийшло на вулиці Києва,

− згадував колишній товариш Стуса Василь Овсієнко.

− Як ішли Володимирською повз будівлю КДБ, боялися, щоб не було провокацій. Але це була перша акція, де влада не посміла трощити синьо-жовті прапори, де нас не лупили древками й кийками».

Труни спочатку повезли на Софіївську площу, потім до пам’ятника Тарасові Шевченку. А звідти вже несли на руках до Байкового кладовища. Рух у центрі міста зупинився. Люди стояли зі свічками вздовж Володимирської вулиці. На мітингу виступили В’ячеслав Чорновіл, Іван Драч, Михайлина Коцюбинська.

На могилах установили однакові дубові хрести. У березні 1990-го їх підпалили. Винних не знайшли. 1993 року встановили три козацькі хрести із сірого пісковику.

● Василь Стус був абсолютно свідомим того, що в імперії місця для України немає і місця для українців немає і що він сидить тільки тому, що він – українець.

Він це розумів. І його пророчі слова: «Народе мій, до тебе я ще верну, і в смерті обернуся до життя...» – вони ж не просто про те, що він повернеться у ту саму «совєтську» Україну.

Стус знав, що його повернення в Україну стане тим, чим було повернення в Україну Тараса Шевченка.

Перепоховання Тараса Шевченка 22 травня 1861 року повернуло Україні відчуття окремішності і єдності, повернуло Україні національну ідею, ним і прописану:

«В своїй хаті й своя правда, і сила, і воля».

Повернення Шевченка, вдруге після Богдана Хмельницького, відродило нас як націю. Це був момент, коли провідна верства українців усвідомила необхідність мати власну державу.

На перепоховання Василя Стуса, за даними уґб урср, збирається від 90 до 110 тисяч людей – за весь день, в різні часові відрізки під час перепоховання.

І ці люди не боялися іти із національними, на той момент забороненими, синьо-жовтими прапорами. І їх стільки було, прапорів і людей, що ні кґб, ні міліція вже не ламає, уже не хапає, уже не забирає. А усі вони уже не бояться. Уже бачать, що то нарешті прокидається українська свідомість.

Джерело: https://t.me/istoriya_ukrainy/9956

Новости портала «Весь Харьков»