«Світ ловив мене» — та й все: що ми знаємо про Сковороду

(Аліка Піхтерева, 3 Грудня 2022)

3 грудня 2023 року виповнюється 301 рік від дня народження Григорія Сковороди. Видатного українського філософа, просвітителя-гуманіста, поета, музиканта, педагога.

«Що я знаю про Сковороду?», — запитала я у себе. Чесна відповідь: «Далі шкільної програми не ходила». Асоціативний ланцюжок складається зі слів «філософ», «байкар», «мандрівник». Можу процитувати De Libertate і «Всякому місту звичай і права», — класичний набір, здається. І, звісно ж, як не згадати про 500 гривень.

Оскільки Сковорода довго мандрував, вчителював, працював і, зрештою, вирішив віддати Богові душу саме на Слобожанщині (так, за легендою Григорій Савич знав, коли настане його останній день, і навіть сам взявся копати собі могилу) — дізнатися про нього можна чимало. А особливо якщо поїхати в Сковородинівку на Золочівщині.

За часів філософа (він народився у 1722 році та прожив 71 рік) село мало назву Пан-Іванівка. Останній рік життя Сковорода жив і працював саме там, у будинку колезького радника Андрія Ковалівського, який був вітчимом засновника Харківського університету Василя Каразіна.

Уперше після початку відкритої війни про Сковородинівку згадали на початку травня, коли росіяни прицільно вдарили ракетою в музей. Вражає, що у зруйнованій будівлі, де покришилися дах, підлога, стіни — скульптура Сковороді залишилася непохитною. Могутній символ для тих, хто вірить в символізм. Нині скульптуру вивезли, фахівці розробляють проєкт зі створення тимчасового накриття пошкодженого приміщення, аби зберегти те, що лишилося, і в майбутньому відновити.

Дорогою охоплювала тривога: боляче буде побачити занедбаний, побитий, понівечений росією літературно-меморіальний музей. Втім, це місце — зовсім інша планета. Спокій та тиха радість, якою там просякнуте повітря, можна відчути лише самому, а розповісти про це навряд чи вийде. Золочівщина потерпає від ворожих обстрілів і досі, тут чутно вибухи. Але голос природи та її могутність набагато гучніші.

Нас зустріла завідувачка літературного відділу Ганна Петрівна. Музей зачинено через воєнний стан, але тут готові відчинити двері якщо не в день Перемоги України, то наступного дня — точно. Територія доглянута, працівники підтримують її в належному вигляді. Сам зруйнований музей з фасадного боку виглядає мужньо. Стіни стоять, натякаючи тим самим, що імперія зруйнується раніше, ніж музей Сковороди.

Територія музейного комплексу величезна. Тут є криничка, в яку треба подивитися, аби стати щасливим, пруд з альтанкою. Дуб — «робоче місце» Сковороди, алея афоризмів, сад, всипаний яблуками, капличка, могила Григорія Савича. Нам всім варто їхати сюди після Перемоги: згадати, як звучить спокій, аби заново навчитися радості від споглядання прекрасного.

Як вивчати Сковороду? Ганна Петрівна впевнена, що кожен має прийти до нього сам. Але водночас стверджує: творчість його універсальна, поза віком, поза часом, поза умовностями. Розповідає, що найцікавіша розвага для відвідувачів — гра в афоризми: на папірцях написані висловлювання філософа, кожен гравець витягує одне та рефлексує. Ганна Петрівна каже, найчастіше реакція: «Ой, це ж про мене!».

Екскурсія починається з алеї афоризмів, яка називається «Духовна зброя сильніша за тілесну». Це дає сильний поштовх до роздумів і приміряння цієї цитати на сьогоднішні події. Ми прогулялися колом: повз парк, що нагадував сонце, крізь альтанку біля ставку, багаторічний дуб і сад скульптур підійшли до могили Сковороди. Споглядали таку красу, що захоплює подих. От тільки… Як про це говорити, щоби не перейти в пафос?

Ми запитали про це Олену Рибку — заступницю директора музею з наукової роботи. Вона чимало часу присвятила цій темі: як презентувати всю цю розкіш і говорити про Сковороду, як він того вартий.

У травні цього року багатьох людей пригнічила новина, що росіяни знищили музей Сковороди. І світлини, як Григорій Савич вистояв посеред руїн, — це дуже сильно. Коли ми їхали у Сковородинівку, я уявляла, що побачу депресивну картину, руїни. Проте територія музейного комплексу хоч і велика, але доглянута, плекана. Розкажіть, куди саме влучила російська ракета?

Власне в музей Сковороди. Його створили у 1972 році, якраз до 250-річчя від Дня народження Григорія Сковороди, щоби максимально зберегти і його пам’ять, і об’єкти, які були на тій території, зокрема його могилу.

У 72-му році було зруйновано хатину, в якій, за легендою, жив Григорій Сковорода у Харкові. Це сталося вночі. За однією з версій, там була погана дорога та незручно робити музей, а люди хотіли. Будинок в Бабаях руйнується, всі калатають у дзвони: «подивіться, тут стіни руйнуються, а тут дах впав, а ось тут наркомани порозкрадали все». На жаль, виходить, що певний культурний шар може бути просто знищений, раз ним ніхто не опікується.

Могила Григорія Сковороди пройшла через кілька таких етапів. У того ж Багалія чи Каразіна в записках йшлося, що могила занедбана, закинута, у бур’янах. А потім Харківське історико-філологічне товариство склалося, аби могилу привести до нормального стану. У 70-х роках створилося певне коло. Анастасія Ніжинець і місцева громада зрозуміли, що потрібно робити музей, щоби максимально зберегти спадщину.

На території є могила, дуб. Дуб колись помилково залили бетоном, це «допомогло» йому загинути раніше, але якби не було музею, як довго стояв би цей стовбур? Мені здається, його б прибрали як предмет, що заважає крайогляду. Основна функція музею — зберігати, транслювати, розповідати, показувати. Сам собою дуб не має цінності без доданої історії, що Сковорода під ним відпочивав. І коли ми це проговорили — люди часто стали приїжджати до музею з проханням показати дуб. Вони не хотіли чути історії про Сковороду, а хотіли, щоб їм показали дуб. «Відведіть нас до дубу, а потім можете розказувати». Ці артефакти, ці об’єкти — надзвичайно важливі.

Територія, насправді, величезна. За суттю, заповідник. Ви згадали вже приміщення музею та дуб, а що ще є на території?

Ще є пам’ятки національного і місцевого значення. Скажімо, місце під дубом або могила Сковороди — це пам’ятки національного значення. Пам’яткою національного значення було і є це приміщення, бо воно теж стосується цього. І, крім того, є скульптура Івана Кавалерідзе — бюст Сковороди, це теж об’єкт на території.

Є дві пам’ятки локального значення: комора неподалік музею та будинок, контора управляючого, де колись були фонди. Цьогоріч його мали ремонтувати. Там збереглися старовинні підвали, льохи. У цьому будинку жив Ковалівський, і там бував Сковорода.

Окрім того, територія музею — це ще скульптури з піщаника, вони з’явилися 2007-го. І от не так давно були зроблені скульптури Русланом Мовчаном, який загинув на війні. Ці об’єкти доповнюють сам музей. Зрештою, коли говорять, що зруйнували приміщення, але не зруйнували музей, — це зокрема про те, що залишився цей весь комплекс.

Я розумію, що Літмузей — це безліч подій, на які ти приходиш переосмислити, подумати, поговорити, окрім подивитись і відчути на дотик. У музеї Сковороди відбувалися фестивалі для дітей і дорослих. Чи була можливість, скажімо, приїхати і просто попрацювати під дубом. Якою взагалі була буденність у музеї?

Між Літературним і музеєм Сковороди є велика різниця: це і віддаленість, і можливість залучення аудиторії. Все ж таки до Літературного музю приходитимеш і раз, і два, це вибудовування діалогічного простору і багато партисипацій об’єднавчих. А музей Сковороди за рахунок віддаленості й того, що там набагато менший колектив працює, зазвичай запрошує на масштабні події: Івана Купала або ще щось.

Для мене особисто важливо, що можна просто приїхати і працювати на території, якось поновитися. У мене колись навіть був сон про резиденцію, аби люди могли працювати. До того, як я почала працювати в музеї, писала дисертацію про Сковороду.

Там тихо, спокійно завжди. Перспектива цього місця у тому, щоби туди приїжджати, аби відновитися, — такий ресурсний центр. Фактично, аби наповнюватися філософією та чути себе. Зрештою, навіть у самого Сковороди є: що таке філософія? Це можливість дорівнятися собі, рівнею стати собі, просто себе почути.

Музей впливає на простір довкола? Себто селище Сковородинівка якимось чином реагує, долучається до діяльності музею?

В 1972 році, коли був ювілей Сковороди, там навіть з’явилася примовка, яку зрештою багато хто повторював: «Спасибі Гриші за дороги та криші». Бо тоді їхала делегація з Канади, і миттєво людям, повз двори яких їхали, полагодили дахи та навіть, здається, паркани поставили однотипні, аби було красівєнько для картинки.

Село невелике, там не так багато людей, хоча багато хто в перші дні (великої — ред.) війни приїхав до Сковородинівки. Там тихіше, спокійніше, таке місце, де ти думаєш, що буде набагато безпечніше.

З одного боку, місцеве населення трохи дистанціюється від музею, бо музей не про них, а про Сковороду, національний. Досвід місцевого населення не надто релевантний отому всьому. Але водночас я пам’ятаю ситуацію, коли ми почали залучати дітей, школярів для якоїсь роботи, і одна дівчинка плакала, прибігла і така:

— Олено Петрівно, скажіть, я ж волонтер?

— Ну, звісно, ти волонтер. А чого ти плачеш?

— Мені Катька сказала, що я не волонтер, бо мені 16-ти немає.

Ця історія насправді про те, що для цієї дівчинки-школярки, їй було 12 чи 13 років, було важливо, що її вважають музейним волонтером. Вона це цінувала, і якщо проводити цю роботу далі, вона може бути сильніше включеною.

Там є багато простору, щоб вибудовувати, залучати людей. Бо життя музею дійсно трохи паралельно йде із життям місцевої громади, тобто вони пишаються ним — класно! Але водночас музей як держава в державі, він трохи інакший.

Коли перестали їздити автобуси до Сковородинівки, якийсь час трималися за те, що це музей, туди варто їздити. А коли прийшов COVID, виявилося, що в музей не їдуть, і сполучення транспорту було зруйновано. Доїхати до Сковородинівки складно, якщо не своїм транспортом.

Днями читала, як живе музей Бандери: там вся громада намагається на цьому заробити. Розуміє, що це важливо зараз, коли децентралізація, для громади.

Ми колись комунікували з місцевими, мовляв, буде фестиваль, наробіть вареників. Вареники у Сковородинівці просто фантастичні, це окремий бренд, я їх обожнюю.

Наробіть вареників і прийдіть їх продайте. «Та нє, у нас своє». Там дійсно багато треба додаткової роботи. Поруч із музеєм є кафе. Я пропонувала: давайте я вам меню придумаю «по-сковородинськи», але вони менш мобільні, зациклені.

А селищна рада якось сприяє, чи навпаки?

Місцевий старостат позитивно ставиться до музею. Для фестивалів виділяли, що потрібно: треба купу сіна для Купала — нате купу сіна. Але місцеве населення, бабусі, молодь, для них музей — паралельна історія, вони не включені. «У нас своє, нащо нам робити вареники раз на тиждень, ми краще поїдемо на заробітки кудись».

Не можу людей зрозуміти.

Чула колись історію, як у 12-му році, коли був «Євро-2012» кілька родин виграли грант на створення зеленої садиби під цю подію. Люди взяли гроші, зробили хороші ремонти і нікого не пускають.

Тут на Івана Купала обдзвонити, знайти до кого підселити гостей — складно, але не через те, що люди не хочуть. У небагатьох є ресурс, аби приймати: це ж не найбагатше село в Україні. Взаємну інфраструктуру вибудовувати — теж складнощі. Хоча, я ж кажу, це перспективно, але з цим потрібно працювати.

Скільки людей зараз працює у музеї?

Зараз не більше п'яти людей. Весь штат був 29 осіб, але, наприклад, зберігача фондів складно знайти, бо треба жити там, а їздити складно і дорого. І садівників, технічного персоналу в нас більше, ніж людей, які працюють над сенсами. Наприклад, зараз багато такої роботи: треба писати листи, запити до різних організацій. Музей частково працює як довідковий центр — якусь інформацію дістати про Сковороду, справдити чи спростувати. «А чи правда, що у Сковороди було 10 дітей від різних жінок?»…

І вам реально можна подзвонити з такого приводу? Такий собі фактчекінг?

Краще не дзвонити, а написати на e-mail. Об’єктивно це фактчекінг і є, бо багато різної інформації про Сковороду. Загадала кумедну історію.

Людина щиро не розуміла, чому я відмовляюся написати історичну довідку. Хіба музею погано, що буде меморіальна дошка? Але музеї існують зокрема щоби перевіряти, де правда, де легенда.

Коли ми розповідаємо про Сковороду, я кажу: за легендою, якщо неможливо підтвердити. Є легенда, місцеве населення переконане, що Сковорода тут був, ходив, гуляв, співав оцю пісню, написав оцей твір. Але наскільки це правдиві свідчення? Покладатися на літературу теж інколи складно, бо літератури багато. Про Сковороду написано тисячі книжок, у кожній є частка правди, частка вимислу.

Так, а чи було у Сковороди 10 дітей?

До речі, на музей навіть ображалися, ніби він замовчує наявність дітей Сковороди. Але тут дійсно йдеться про те, що музеї мають бути центрами фактчекінгу. Історія може бути неприємною, але в музеї ти можеш бачити, як воно є насправді, тому що підручники з історії та книжки пишуть люди, часто це суб’єктивно. Музеї мають бути місцем, де ти бачиш об’єкт, а дал як хочеш можеш інтерпретувати. І мистецтво інтерпретування цих сенсів — теж на музеї. Музей Сковороди, вважаю, може бути центром, який об’єднує коло Сковороди. «Коло Сковороди коло Сковороди».

Ця інституція може бути сильнішою, якщо будуть залучатися експерти цікаві. З березня мала зібратися робоча група, яка б всі ті сенси напрацьовувала. Впродовж 50 років музей розбудовувався, формувався, і ось зараз прийшло усвідомлення, що треба місію розширювати, притягувати ще більше людей. Це от Женя Стасіневич і Тарас Лютий. Ось ця історія, яка могла бути цікавою сама собою.

Згадана вами робоча група — це волонтерські засади, грантові програми, чи це держава якимось чином може допомагати?

Група, яка мала працювати з березня, фінансувалася б з фонду Дениса Парамонова. Залучені кошти людей, зацікавлених у Сковороді, меценатські, спонсорські. Книгу «Дорогами Сковороди» Андрій Парамонов частково за рахунок цього робив. Тарас Лютий працював, писав книжку про Сковороду. Євген Стасіневич не полишає цю тему, також Олександр Філоненко. Літмузей від цього не відходить. Тобто вони напрацьовують матеріал, але не в тому форматі, в якому могло би бути.

Тоді йшлося про те, що на основі досліджень, експертних думок створити нове планування простору та нову експозицію, яка б включала різні досвіди. Це теж на часі. Мало відновити будівлю — важливо її наповнити додатковими сенсами.

Коли музей зруйнували, хтось писав, що треба залишити руйновища як знак, що зробила рф. Але я вважаю, що для цього місця таке не підходить, бо ми або шануємо Сковороду, або нагадуємо про воєнні злочини. І тут якраз потрібно розповідати історію про Сковороду. У нас, на жаль, достатньо інших об’єктів і територій, які будуть свідчити про російські воєнні злочини.

Ви планували велику роботу щодо реконструкції сенсів. А які ви вбачали зміни на території?

Власне Фонд Дениса Парамонова — це фонд від бізнесу. І його бізнес зазнав великих втрат через війну, умовно, гроші, які він міг спрямувати на музей, — він спрямував на інші потреби. Направду він багато зробив для музею. Мав бути фонтан, за його гроші побудований, і паркан, і якісь поточні штуки. На те, що в музеї робилося, часто державних грошей не вистачало, і він давав гроші, аби була створена вхідна зона, поремонтоване світло, ще якісь речі. Але зрозуміло, що ті гроші, які у нього були під це виділені, вони зараз йдуть, щоб утримати бізнес.

Сучасний музей — зазвичай місце, де ти можеш бути сам на сам із тим, що довкола тебе, і переосмислювати дійсність. А чи змінюється переосмислення музеїв із часом, особливо коли зараз є купа всього (Wi-Fi, аудіогіди). Можна просто сісти посеред музею, читати Вікіпедію та дивитися на фізичну річ у музеї.

Направду так. У нас багато людей через війну виїхало, і багато хто відкрив двері музеїв — для українців безкоштовно. Діти, які пройдуть через досвід європейських музеїв, інакше сприйматимуть наші зміни. Якщо раніше найбільший музей, який вони відвідували, — це був музей Сковороди, то тепер у них буде Лувр за плечима.

Будь-які великі потрясіння мають стимулювати нас усе робити краще, яскравіше. У нас тепер є потреба побудувати новий простір, із залученням усіх чуттів.

Вдалося врятувати ексклюзивні артефакти, які належали Сковороді, які могли бути тільки в цьому музеї, тільки в цьому місці. Але водночас загинуло багато: картини, які малювалися до попереднього ювілею, якісь речі. І якщо книжковий фонд відновити частково можна, то далеко не все. Тепер потрібно планувати геть інакше і простір, і наповнення, і якісь наративи можуть відрізнятися. Це історія на перспективу.

Після прогулянки відчуваєш себе трохи щасливіше. Сковорода багато розмірковував про щастя і вважав, що батьки саме до нього мають готувати дитину. В день такої знакової для нашої країни події хочеться побажати українцям колись-таки прийти до Сковороди та обов'язково — до щастя.

Джерело: nakipelo.ua

Новости портала «Весь Харьков»