Про перемовини, ескалацію і стратегію

За останні пару місяців всі начиталися і надивилися про пермовини. З одного боку - “Партнери готуються здати Україну” і “Банкова готується злити Україну”. З іншого - “Треба йти на перемовини, бо далі буде тільки гірше” і оце все. Інколи дві сторони цієї підкови зустрічалися і поєднували тези. Навість Саміт миру розглядали і як майданчик для капітуляції, і як авантюру, яка є пасткою для України. Коротше, багато чого можна було начитатится.

Але весь цей час не змінювалося головне: ніякі реальні перемовини не були можливими. Навіть якби хтось в українській владі чи на Заході хотів перемовин, такої опції не було. Бо умови, як їх бачив Путін станом на середину літа - це капітуляція України. На яку Україна жодним чином не збиралася йти. Повторюючи тезу про справедливий мир.

Так, Україна має говорити, що ми за справедливий мир. І сприяти формуванню зрозумих параметрів цього саме справедливого миру хоча б для Європи, більшої частини країн Америки і адекватної частини глобального Півдня.

Путін хоче миру, бо його ресурси обмежені і поступово вичерпуються. Як технічні, так і економічні з людськими. Про перегріту російську економіку Набіулліна волає вже напряму. Але його для збереження власного режиму і можливості перевести країну з військових рейок на відносно мирні потрібні дві умови:

1. Фіксація політичної перемоги - щоб війна не була даремною.

2. Зняття санкцій і вихід зі стану обмеженої ізоляції, щоб можна було нормалізувати економіку.

Досягти цих двох цілей одночасно можна лише якщо Україна де-факто капітулює: визнає втрачені території і поступиться ще не окупованими Запоріжжям, Краматорськом, Херсоном, погодиться на принизливий нейтральний статус і стане буфером, який потім звалиться в орбіту Путіна. Навіть без війни.

Тому йому треба щоб або Україна впала і не зуміла продовжити війну, або щоб “Захід натиснув на Україну і змусив її підписати капітуляцію”. На це Путін і його військова, дипломатична, пропагандистська машини працювали. Використовувалася нормальна комбінація тиску на фронті в умовах кризи західних постачань (яку почали долати тільки зараз), терору в тилу і інтенсивних інформаційних атак. Допомога, зрештою, поїхала, мобілізація масштабувалася, а інтенсивна атака зрадою з усіх фронтів не досягла мети.

В питаннях “тиску на Україну” Путін чекав виборів в Європарламенті (фейл), перемоги Ле Пен у Франції (фейл), зараз залишилося останнє очікування - перемога Трампа на виборах у США. Мабуть цією надією Путін зараз і живе.

Наступ ЗСУ у Курській області наочно продемонстрував яких перемовин хоче Україна: як мінімум рівноправних. Бо щоб Путін або його наступники пішли на справедливий мир, він має боятися програти або фактично програти. Для нього поразка - це, в першу чергу, про політику. А це можливо лише коли або ситуація на фронті для ЗС РФ стає загрозливою і лише високі політичні ризики для Путіна, або коли потенціал ЗС РФ виснажується настільки, що продовжувати далі війну для Росії буде неможливо.Тоді економічну, соціальну, політичну стійкість режиму буде поставлено під питання.

І цей момент реально може настати абсолютно раптово для всіх.

Наша стратегія - виснажувати ворога, бити по слабким місцям, розширювати коаліцію партнерів - може здаватися недостатньо конкретною по цілям і строкам. Але у нас кращих варіантів і не буде. Бо війна і політика - волатильні явища.Параметри миру можуть бути не ідеальними, але головне - зберегти суверенітет і майбутнє. Ці умови ще доведеться вибити. Тому не треба шукати зраду і вірити алармістами з політичними мотивами. Але і не треба жити хибними очікуваннями. Марафон триває.

Джерело: https://t.me/yb_ua/5941

Новости портала «Весь Харьков»