Зліт і падіння культу Побєди

У 1995 році до Москви на святкування Дня Побєди з’їхалося понад 60 світових лідерів. Серед них були американський президент Білл Клінтон, канцлер Німеччини, прем’єр Великої Британії, президент Франції, голова уряду Канади, генсек ООН і ще десятки високопосадовців найвищого рівня. Був там і Леонід Кучма – червоний директор, який посів місце Президента України. Ішов лише четвертий рік після розвалу СССР, і світові лідери, либонь, думали, що Росія крокує у правильному напрямку. Нехай повільно, манівцями, але здавалося, що демократія перемагає, і навіть колишня імперія зла може стати на шлях виправлення.

Захід повірив у Росію. І хоча в той же час тривала Перша Чеченська війна, світ волів не помічати її. Для більшості лідерів це виглядало незначною аберацією, ніхто не хотів зважати на симптом невиліковної імперської хвороби, яка згодом буде тільки прогресувати.

Вже за 10 років, у 2005-му, коли в Москві з помпою святкували 60-річчя Побєди, охочих розділити з Путіним це свято було значно менше. Так, серед запрошених все ще було багато лідерів західних країн та міжнародних організацій. Але декому вже відкрили очі Друга Чеченська, килимові бомбардування Грозного, поведінка Росії під час оксамитових революцій у Грузії та Україні. І хоча більшість лідерів західного світу все ще старанно намагалися вдавати, що Путін – демократичний президент, вже були політики, достатньо гидливі для того, щоб уникати подібних заходів. Зайве нагадувати, що на тому параді не було ні Віктора Ющенка, ні Міхаела Саакашвілі.

А з 2008 року ця тенденція стала очевидною. До Дмітрія Мєдвєдєва не приїхав майже ніхто. А вже за три місяці військова техніка, яку росіянам демонстрували на параді, вирушила до Грузії.

Але повернімось до 2004 року. Тоді Путін остаточно зрозумів, що СССР насправді більше не існує, тоді почав формуватися той самий культ Побєди, який всі ми знаємо і від якого нас нудить. Важко остаточно визначити – коли ця пухлина стала злоякісною, але, на моє переконання, саме перемога Віктора Ющенка у третьому турі президентських виборів довела Путіну, що велика війна за СССР іще попереду. Він бачив, як вислизають з його рук одна за одною колишні провінції, як вони, попри неймовірні зусилля, перестають бути контрольованими і слухняними, і як їхній суверенітет, ще вчора такий умовний, такий символічний, набуває ваги і цілісності.

Саме в середині нульових з’явилася георгіївська стрічка, яка сьогодні є не менш впізнаваним символом Росії, ніж триколор. Саме тоді на паради почали виходити не тільки живі, а і “діди на палках”, а росіяни із захватом підхопили: “Можем повторіть”.

Цілком очевидно, що роздмухування істерії навколо 9 травня було підготовкою громадської думки до нової війни. Мілітаризація суспільства проходила неймовірно вдало і швидко. Народ із радістю підхопив ініціативу верхівки, і так звані “маленькі люди” задоволено наряджалися у пілотки, саджали малюків у візочки у формі танків і писали на своїх фольцвагєнах “на Берлін!” та “спасібо дєду за побєду”.

Виявилося, що це і є головною об’єднуючою скрєпою – ресентимент. Російські ЗМІ та історики затято повторювали (і досі повторюють): Росія не програла жодної війни! Але саме образа і заздрість об’єднали російське суспільство. Саме усвідомлення нищівної поразки у Холодній війні підживлювало цю невситиму злобу і бажання помститися за розпад СССР – країни, яка ніколи й ніким не сприймалася як добровільне об’єднання незалежних держав, а завжди і виключно як Росія, червона імперія. І саме тому росіяни сьогодні абсолютно щиро вірять у те, що воюють не з Україною – вони насправді думають, що ведуть війну із НАТО, зі США. Вони вірять у це якраз через те, що минулу свою війну вони програли саме Америці, і з нею воліли би поквитатися за цю ганебну поразку.

Із 2014 року святкувати 9 травня до Москви не приїздив ніхто із західних лідерів. Цей церемоніал остаточно перетворився на карнавал зла і смерті. Навіть попри те, що більшість лідерів західних країн усе ще підтримували активні стосунки із Путіним, потурати його некромантії стало зовсім непристойним.

Натомість російська влада, ніби компенсуючи цю невизнаність, при повній підтримці суспільства, роздувала культ Другої світової війни до маразматичних розмірів. Вирішили не обмежуватись однією датою – війна стала маркетинговим інструментом, клеєм, який цементував російське суспільство в загальному прагненні крові і смерті. Війна була всюди: в серіалах, мультфільмах, іграшках, косметиці, ковбасі й горілці, в нових колекціях одягу, в прикрасах, в піснях, і, звісно, в школах.

А чого варта спроба об’єднати цей культ із державною релігією РФ – православ’ям! Головним символом, вітриною цього об’єднання став монструозний храм збройних сил РФ – цей хворий байстрюк РПЦ і Адміністрації президента. Храм, в якому головною реліквією є кашкет Гітлера. Він містить фрески із зображеннями Путіна та Шойгу, сповнений нумерологічних символів, червоних зірок, і, в цілому, значно більше скидається на капище Сатани, а не на християнський собор. Це капище відкрили у 2018 році, і вже з того року до Москви на 9 травня не приїздив ніхто, крім деяких очільників колишніх совєцьких республік і невизнаних псевдодержав.

Чи помічав Путін цю гидливість світових лідерів? Безумовно. Не міг не помічати. Це ж його улюблене дітище, його розрада, головне свято імперії. Чи вплинуло це на його рішення розпочати повномасштабне вторгнення? Навряд. Він сам готувався до війни давно. Єдине, що могло би зупинити або відтермінувати сьогоднішні події – це перемога на виборах когось із очевидно проросійських кандидатів, на кшталт Медведчука чи Мураєва. Але тоді це була би війна не проти України, а разом з Україною проти когось іншого, хто насмілився би опиратися.

Цього року на свято до Путіна приїхали Пашинян, Жапаров, Токаєв, Рахмон, Бердимухамедов, Мірзійоєв і Лукашенко. Це всі гості, яких Путін зміг змусити з’явитися на День Побєди.

Головна родзинка свята – це інші можливі гості. Яких не кликали, але викликали – безпілотники, диверсанти, партизани. Не факт, що в них все вийде, але всім нам, всьому світові, дуже цього б хотілося.

Попри все, дуже смішно спостерігати за тим, як істеричний культ власної всемогутності перетворюється на безперервну панічну атаку геронтів, чия велика перемога полягає в тому, щоби просто не виглядати дуже наляканими, стоячи на стіні із написом ЛЕНИН.

Джерело: grnt.media

Автор: Катерина Мола

Новости портала «Весь Харьков»